Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— Лідіє Дмитрівно, на таких, як Ярослав, не треба сердитися.
— Не розумію.
— Кажуть, що великий винахідник Едісон у день свого одруження зайшов у лабораторію і, захопившись якимсь дослідженням, забув про шлюб. Наречена й гості прождали півдня і насилу знайшли його.
— Ви мене не розумієте, Олексо Мартиновичу. Я не ревную його до роботи. Я сама люблю працювати і знаю, що значить віддаватися роботі. Але для нормальної людини в усьому є межа… Та справа не в тому. Ви не розумієте, що робиться зо мною.
— Я розумію вас, Лідіє Дмитрівно. Я певен, що ви любите Ярослава, але боїтесь зробити боляче Юркові. Мені не віриться, щоб ви дуже сильно кохали Юрка.
— Облиште, — нервово вимовила дівчина і підвелася з-за столу. — І годі про це. Я зоставляю вам листа і прошу передати його Макаренкозі… Добраніч!
Я висловив своє задоволення, що завтра вона їде на курорт. Там вона обдумає все спокійно, знов знайде душевну рівновагу, бо там не буде з нею ні Юрія, ні Ярослава.
Ліда рвучко хитнула головою.
— Зо мною їде Юрко. Він захистив кандидатську роботу і зараз працює над докторською дисертацією про активізацію лангергансівських острівців підшлункової залози. Мусите знати, що послаблення діяльності цих острівців є причина цукрової хвороби. До побачення.
— До побачення, — тихо відповів я.
“Кого ж вона з них любить?” — майнула в мене думка.
Раптом Ліда, що вже підійшла до дверей, обернулась:
— Знайте, що Юрко заради мене змінив професію і спеціально перейшов у медичний інститут, коли довідався, що мені загрожує захворювання. Він присвятив мені своє життя. Він…
Вона не закінчила, бо в двері постукали…
Ліда повернулась і зіткнулась в дверях з Догадовим.
— Можна? — спитав він.
— Прошу, заходьте, — запросив я його, а сам вискочив слідом за Лідою, сподіваючись, що вона ще щось скаже.
Та дівчина вже спускалась до вестибюля.
— Так от хто у вас буває, — з посмішкою сказав Догадов, коли я повернувся до кімнати.
Я глянув на нього так, що посмішка зникла з його обличчя.
— Лідія Дмитрівна Шелемеха, — холодно сказав я, — завтра виїздить до Єсентуків й люб’язно занесла мені деякі відомості про лабораторію металів, де вона працює. Як відомо, я писав про цю лабораторію і ще писатиму.
— Знаю, знаю, чудовий нарис у вас вийшов.
Це було сказано так щиро, що я змінив тон і подзвонив у ресторан, щоб нам принесли легеньку вечерю. Догадов від цієї пропозиції не відмовився.
Поки нам готували вечерю, ми розмовляли про редакційні справи, про погоду й інші речі, до яких вдаються люди, коли хочуть просто почесати язиками.
Коли офіціант приніс вечерю, Догадов сказав:
— Я до вас зайшов з однією новиною.
— З якою саме?
— Незабаром ми з вами розпрощаємось. Я їду.
— Куди?
— Набридло сидіти й морочитись з кореспонденціями. Сам хочу писати кореспонденції. Домовився з Антоном Павловичем, що поїду на Урал спеціальним кореспондентом “Зорі”. Підвладна мені територія — весь Урал і Західний Сибір аж до Байкалу.
— Ого! Ну, я до вас весною, мабуть, в гості приїду, коли до того часу ви звідси виїдете… Ну, а Новий рік зустрічаєте тут?
— Мабуть. Кажуть, що на зустрічі Нового року в редакції багато видатних людей буде. Антон Павлович сподівається навіть на Саклатвалу, хоча академік ніколи не відвідує ніяких бенкетів.
— Не знаєте, кого ще запрошують?
— Бачив список у секретарки. Всі старі наші друзі і нові світила технічної думки — Самборський і Макаренко… До речі, говорять, ніби Самборський в розмові з кимсь сказав про Макаренка: “Коли б це не мій колишній друг, то я сказав би, що це шкідник”. В чім справа? Вони посварились?
— І гадки не маю! — відповів я і, знаючи про нахил мого колеги до пліток, промовчав про сьогоднішнє засідання комітету.
ПІД ЯЛИНКОЮ
На кінець грудня погода почала псуватись. Настала відлига. У місті зовсім зник сніг і не залишилося жодних ознак зими. Здавалося, повернулась осінь з мрякою і грязюкою. Метеорологи сповіщали про вторгнення на європейський континент теплих мас повітря на зміну холодним, жонглювали циклонами й антициклонами, але на запитання, яке цікавило звичайних громадян, а особливо конькобіжців, лижників, хокеїстів і взагалі любителів зимового спорту, коли знов почнуться морози й випаде сніг, — не відповідали. Перед новим роком стало так тепло, що парове опалення в будинках ледве функціонувало. В кімнатах день і ніч тримали одчинені кватирки, і було смішно дивитись, як, брьохаючись по грязюці, перехожі несли на плечах ялинки.