Діти Безмежжя
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро", Худ. Г. С. Ковпаненко.
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Діти Безмежжя». Краткое содержание книги:
— Тому, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає моє «я». А «самодисципліна» — це обмеження своїх бажань. Тут протиріччя.
— Протиріччя, — пояснив я Віктору, — це загальне явище в природі. Але будь-які протиріччя розв’язуються, коли їх розглянути і злити воєдино.
— Як, тату? — здивувався Віктор.
— Дозволь мені, — втрутилася Марія. — Ти, синку, бачиш, що будь-яка твоя дія зв’язана з іншими людьми, з батьками, ровесниками, товаришами, з усім людством — залежно від масштабу дії. Так?
— Так, мамо.
— Тепер… ти кажеш, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає твоє «я». Хай так. Але вся справа в тому, що хоче твоє «я».
— Що завгодно! — вперто заявив Віктор.
— Багато ти захотів! — засміявся Максим. — Може, ти забажаєш запалити пшеницю, щоб помилуватися пожаром?
— Не роби з мене дурника, — образився Віктор. — Я кажу про бажання в рамках дозволеного.
— От-от! — підхопила Марія. — А де визначення цього «дозволеного», в чому воно? І хто його визначить? Ось тут і виступає на сцену друга протилежність — «самодисципліна». Коротше… Візьмемо приклади. В нашій комуні починається косовиця, збирання врожаю. Голова комуни розподіляє роботу і ділянки. А ти не бажаєш цього. У тебе інше бажання. Ти, скажімо, хочеш полетіти на Північний полюс, щоб побачити полярне сяйво. Воно, бачиш, потрібне тобі для картини, яку ти малюєш… Як тут вийти з протиріччя? З одного боку — бажання «я», з другого — вимога суспільного обов’язку. Якщо стояти на твоїй позиції, то треба летіти на полюс. Чи не так?
— Отож я й кажу, — понуро заявив Віктор, — що не можна поєднати ці два поняття. Звичайно, я теж приєднаюсь до збирання врожаю, але моє «я» буде принижене. Я підкорюсь більшості…
— Дурниці, — втрутився я. — Ти й досі не зрозумів, що таке «самодисципліна». Слухай же. Все залежить від погляду на життя. Коли ти поставиш за мету задоволення власних бажань, копирсання у своїй душі — то ніколи не досягнеш внутрішнього поєднання. Де буде зупинка для ненажерливості «я», коли воно житиме для власних задоволень? Її нема. А якщо «я» житиме ради друзів своїх, ради суспільства, ради людства, то кожен крок, кожна дія буде супроводжуватися радістю. Так і знай. І коли ти поставиш перед собою саме такі завдання, коли присвятиш кожен подих, кожен удар серця людям, ти здобудеш повну, не обмежену нічим «свободу індивідуальності». І вона не буде в протиріччі ніколи з «самодисципліною». Ніколи…Ти зрозумів, Вікторе?
— Я подумаю, — примирливо сказав син. — Здається, в твоїх словах є зерно.
Ми перезирнулися з Марією, посміхнулися. Хай син тримає позу. Перелом відбудеться. Якщо він побачив «зерно», то з того «зерна» виросте чиста квітка людяності і любові. Хай думає…
Після короткого сніданку ми розійшлися. Сини пішли до майстерні. Там їм по телевізору показували перші прийоми різного ремесла — шевського, кравецького. Я не знаю, як ви на це подивитесь, але там, у майбутньому, кожен умів створити для себе предмети побуту: взуття, легкий одяг. Я вже не кажу про прибирання після себе. Я згадую, що існувала навіть формула: «Що можеш зробити сам — не перекладай на іншого».
Таке становище повністю ліквідувало працю прибиральниць, офіціантів, двірників. Важчу частину взяли на себе автомати, легшу — робив кожен.
Так от, сини пішли до майстерні, дружина — обробляти ягідник разом з іншими жителями комуни, а я попрямував до Ради Комуни. Наша невелика степова громада, що входила в Об’єднання Комун, була розташована недалеко від Дніпра. Поряд з відомими культурами — житом, пшеницею — ми займалися селекцією дивних рослин. Я згадую, що то були іншопланетні рослини. Ми їх схрещували з земними породами. В Раді Комуни я зустрічав якихось видатних учених-селекціонерів. Ми обговорювали проблеми селекції.
Ця частина мого видіння чомусь туманна. Суть його я пам’ятаю, а переказати не зможу. Щось складне для мене.
Потім їхав на машині полями. Машина була схожа на гарний автомобіль. Тільки легша, краща і безшумна. В ній навіть не видно було мотора. Рухалась та машина енергією, яку одержувала прямо з простору.
Я оглядав плантації, перевіряв стиглість злаків. Я милувався степовими просторами. А потім — якийсь населений центр. До нього від нашої комуни вела широка автострада. Я був у бібліотеці, вибирав книги для комуни. Тільки книги ті були записані на маленьких пластинках. їх потім переглядали на екранах.
— Кристалічний або молекулярний запис, — втрутився Шум.
— Може, й так, — згодився Корінь. — Здається, так. Потім я ввечері дивився якусь п’єсу у великому театрі. Вона транслювалась по телевізору, але мені бажалось бачити живих акторів, а не їх зображення, хоч і дуже чіткі. А потім… я вернувся назад. На другий день… А втім, може, вам надокучило? Я нічого видатного не бачив. Звичайне життя. Кожен день робота, навчання, але це життя було прекрасне, напружене, насичене.