Діти Безмежжя
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро", Худ. Г. С. Ковпаненко.
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Діти Безмежжя». Краткое содержание книги:
— Не виправдовуйтесь, Павле Свиридовичу, — зворушено заявив Гримайло. — Те, що ви розповідаєте, — не скучно, а чудово.
Але ви розповідаєте все підряд, а нам би хотілося якось інакше… Можна кілька запитань?
— Товаришу вчений, — зашарівся Корінь, крутячи мозолясті пальці, — ну як ви можете…
— Ні, я до того, що хотілося б знати деякі факти з вашого життя.
— Наприклад, — підхопив Шум, — чи залишилися через сто п’ятдесят років міста?
— Хоч би й таке запитання! — згодився Гримайло.
— Я пам’ятаю, — відповів жваво Корінь. — Міста були. Але в них було дуже мало людей. Наука сягнула так високо, і люди так змінилися… Людина повернулася до природи. Вона стала жити серед полів, лісів, гір, над ріками, озерами, морями. Транспорт і зв’язок легко з’єднували будь-які пункти… швидко і зручно… Заводи і фабрики віддалилися від жител, їх опустили під землю, автоматизували. їх обслуговували невеликі групи інженерів. І ще один цікавий факт. В інститутах і школах не виховували спеціалістів. Виховували насамперед людей. Людей з всеосяжним мисленням, з всебічним знанням.
Спростився побут. Люди повністю позбавились приватної власності. Я пам’ятаю, що наша сім’я переїжджала з одної комуни в іншу. Ми з Марією повинні були допомогти молодому господарству в селекції… Так от, ми взяли з собою лише дітей, деякі родинні сувеніри… Все інше залишили в будинку, де став жити хтось інший. Навіть мої любительські картини я залишив там, бо творив не для себе… А просто співав пісню радості. І найбільшою радістю був для нас такий час, коли кому-небудь до серця припадала наша пісня.
— Хороше, — прошепотіла Таня Райдуга, пригортаючи Машо до себе. — Хороший ви чоловік, Павле Свиридовичу.
— При чому тут я? — розгубився Корінь. — Я кажу про те, що буде, що я бачив… Пам’ятаю, що люди багато співали, грали… І взагалі… мистецтво було загальне. Пам’ятаю слова одного вченого: «Хай людина творить, хай співає і пише картини, хай уявляє прекрасні образи. Якщо руки її, якщо голос її не передасть повністю її уявлення, це не так важливо. Важливо те, що творчість, прекрасні образи будуть завжди жити в її серці. Серце, сповнене красою, творчістю, не залишить куточка для чого-небудь поганого».
— Чудові слова, — заявив Сум, жваво схопивши Кореня за руку. — Згадайте, хто це сказав? Хто він був?
— Важко згадати… Він, здається, був одним із Світової Ради Комун. Учений, філософ, великий художник і педагог.
— А про науку ви що-небудь запам’ятали? — запитав Малина.
— І про польоти на інші планети? — додав Заграва. Корінь втомлено провів долонею по чолу.
— В голові крутиться багато, а скласти докупи важко… Я знаю, що вже подорожували на Марс і Венеру, на Місяць. Я навіть, вірніше, не я, а той, ким я себе відчував, бував на Місяці.
— А до інших зірок? — загорівся Заграва.
— Здається, теж… А втім, не стверджую. Я знаю тільки, що в нашій системі були інші істоти. Чи на Венері, чи на Юпітері.
— Не може бути, — вихопилось у Ананія.
— Не перебивайте, — озвався Гримайло. — Він же не пам’ятає точно.
— Еге ж, — згодився Корінь. — Але що були істоти — це вірно. Я навіть бачив їх па екрані телевізора.
— Які вони? — сонним голоском защебетала Маня.
— Такі, як люди, донечко, — ніжно сказав Корінь. — Дуже схожі. — Мамусю, — попросила Маня. — Ти теж помандруй у майбутнє. Подивися, які вони, звідки. А то дядя Корінь всього не побачив.
Присутні засміялися. Таня погладила доньку по голові.
— Обов’язково помандрую.
— Не в машині часу, а наяву, — додав Гримайло. — А не мама, то ти сама, дівчинко, побачиш їх. Ну, друзі, дамо спокій Павлу Свиридовичу. Зовсім замучили чоловіка. Тапю, прошу вас.
Тепер лягла в апарат часу Таня Райдуга. Маня вслід їй кричала:
— Мамусю, ти там як слід роздивися, щоб все запам’ятала! Чуєш, мамусю!
— Чую, донечко, — сміялася Таня, вмощуючись у кріслі.
Коли апарат ввімкнули і загорілися екрани, Стьопа ошаліло поглянув а Гримайла.
— Що таке? — зацікавився академік.
— Це не жінка, а метеор! — жалібно заявив Стьопа. — Ви тільки погляньте! Одразу тисячу років. О, зупинилася! Тепер ще далі… Надю, я не сплю?
— Не спиш, — сміялася Надя. — Вже десять тисяч років… Ще одна зупинка… Знову пішла… Мільйон років! Знай наших!