Полонені вогняної безодні
- Автор: Фрадкин Борис Захарович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Полонені вогняної безодні». Краткое содержание книги:
Радянські інженери, герої повісті, збудували фантастичний корабель — підземохід і на ньому здійснили дивовижну подорож до центра землі. Яка доля спіткала сміливців, які відкриття пощастило їм здійснити — про все це ви дізнаєтесь із повісті.
— У нас щось не гаразд, — першим занепокоївся Валентин Макаровнч. — Ви чуєте? Міхєєв і Сурков піднялися нагору. Куди, як ви гадаєте?
— Спати, — буркнув Дектярьов.
А хвилин через сорок заговорив репродуктор внутрішнього зв'язку.
— Миколо Миколайовичу, — голос належав Вадимові, — і Валентине Макаровичу, підніміться, будь ласка, в кабіну відпочинку.
— Я певен, скоїлося якесь лихо, — зітхнув Біронт. — Жахливо…
В кабіні відпочинку сяяло м'яке «сонячне» світло. Шестеро чоловіків сиділи в глибоких кріслах за круглим столом. Кабіна нагадувала салон пасажирського літака. Вона була мирним, затишним і звичним куточком того світу, в якому виросли всі ці люди.
— Як єдиний аргумент, я можу зі свого боку виставити тільки високу щільність базальтових порід, — сказав Дектярьов, вислухавши Вадима.
— Ні, не те, — відхилив Вадим геологове припущення. — В астеносфері, як і в рідині, справедливий закон Паскаля. На корпус підземохода звідусіль діє однаковий питомий тиск.
— Авжеж.
— Але ми маємо змогу рухатися з попередньою швидкістю тільки по вертикалі. Пересуватися в іншому напрямку машина відмовляється. Валентине Макаровичу, ваша думка?
— Вельми цікаво, — атоміст потер долоні й звів очі на стелю. — Я мушу подумати.
Можливо, це якраз мій фах. Дуже, дуже цікаво.
— Боюсь, щоб справа не обернулась на гірше, — криво посміхнувся Вадим. — Зважте, підземохід не має заднього ходу. Досі в ньому не було потреби. І поки ми нічого не придумаємо, доведеться стовбичити тут, на глибині п'ятисот кілометрів.
— Тобто як це стовбичити? — розгубився Біронт. До його свідомості тільки зараз дійшла вся серйозність становища.
— Вадиме Сергійовичу, — запропонував Міхєєв, — спробуймо ще раз розвернути підземохід. У часі ми не обмежені. І можливо, розворот вийде по пологішій дузі, припустимо не у вісім, а в сто кілометрів. Коли вже така справа.
— Поки що нічого іншого нам не лишається, — погодився Сурков. — Викривлення траєкторії, безумовно, є. Хай, зрештою, воно буде практично мале — не має значення. Запасом енергії ми не обмежені, і рано чи пізно виберемося на поверхню. Та причина, розумієте, причина! Мусимо ж ми її збагнути.
— Розгадаємо, Вадиме Сергійовичу, — запевнив його Дектярьов. — На те ж ми і в школі навчалися.
Ще кілька діб невідомості! За ними криється надія на щасливе повернення, а може, нові нездоланні перешкоди.
ПВ-313 минав кілометр за кілометром, віддаляючись од поверхні.
В кабіні тиша. Різко зменшилася вібрація підземохода навіть від роботи двигуна й бура. Певно, позначився вплив навколишнього середовища, його безперервно зростаюча щільність. Зовсім недавно екіпаж радів з цієї тиші, а тепер вона пригнічувала, подовжувала час, обертаючи хвилини в години, а години в нескінченність.
Ранок, день, вечір, ніч злилися в одноманітне сяйво «денного світла». Час тягнувся монотонно. Вадим напам'ять перекреслював схему автоматики й, переходячи від вузла до вузла, будь-що намагався знайти відповідь на загадкову поведінку ПВ-313. Проте він увесь час ловив себе на тому, що до чогось прислухається, а тривога заповзає в груди, і не може він захопитися роботою, бо немає звичної ясності в думках. Так, це для нього, конструктора й дослідника, найстрашніше — плутанина в думках.
Дещо схоже на цей стан переживав і Валентин Макарович. Він досліджував далі випромінювання з жагою справжнього вченого-експериментатора, але почав легко дратуватися через всякі дрібниці. В нього зник апетит і почалося безсоння. На запитання Дектярьова не відповідав, часто й несподівано схоплювався, залишав кабіну, але за кілька хвилин повертався знову.
Нагору, в кабіну відпочинку, часто піднімався Міхєєв. Водій скаржився на головні болі, раптові й дуже сильні, яких у нього ніколи раніше не було. Біронт співчував йому. «Навіть цей мужній чоловік почав марніти, — невесело думав Валентин Макарович. — Що з нами буде?»
Збігло ще дві доби. Червона лінія на широкій полімерній стрічці задавача курсу лишалася ідеально прямою. ПВ-313 рухався й далі точно в напрямку до центра землі. Викривлення траєкторії якщо й мало місце, то було таке незначне, що його не могли вловити навіть чутливі, як нерв людини, прилади ПВ-313.
«Думай! Думай! — наказував собі Вадим, і від того, що змушував себе, думки розліталися, мов зграя сполоханих птахів. — Що ж це я? — він розгублено придивлявся до самого себе. — Звідки в мене ця кволість? Чого я боюся? Загибелі? Ні!»