Полонені вогняної безодні
- Автор: Фрадкин Борис Захарович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Полонені вогняної безодні». Краткое содержание книги:
Радянські інженери, герої повісті, збудували фантастичний корабель — підземохід і на ньому здійснили дивовижну подорож до центра землі. Яка доля спіткала сміливців, які відкриття пощастило їм здійснити — про все це ви дізнаєтесь із повісті.
— Що сталося, Валентине Макаровичу?
— Я захопився й забув про небезпеку. Та я ніяк не чекав, — Біронт схопився, заговорив голосно. — Я не гадав, що воно має спрямованість.
— Що?
— Вибачте… Я зовсім загубив голову, — атоміст потер чоло долонею. — Ось гляньте на прилади. Бачите? Це вектор відкритого мною випромінювання. Воно взаємодіє з магнітоплазмовим полем підземохода. Механізму взаємодії я ще не збагнув, але факт наявний. І ось що ми маємо: з одного боку — магнітоплазмове поле величезної потужності з надзвичайною щільністю силових ліній, а з другого — ще потужніше випромінювання. Це випромінювання має напрямок, тобто промені його точно прямолінійні, як і світлові, і йдуть з центра землі. Не знаю, яке навести порівняння… Ну, скажімо, наш підземохід нагадує сталевий стрижень, який опущено в соленоїд. Нам не вдасться зійти з вертикалі, для цього потрібна тисячократна потужність двигуна. Ви зрозуміли мене?
— Так, — кивнув Вадим, — здається, зрозумів.
Підземохід опинився в полоні. Порівняння з соленоїдним осердям було не зовсім точне. Підземохід більше нагадував морське судно, що застряло у вузькій протоці і має три можливості: рухатися вперед, назад чи стояти на місці. Береги впритул підступають до бортів, і розворот неможливий. Проте й у цьому порівнянні ПВ-313 програвав — він не мав заднього ходу.
— Що ж ви порадите? — запитав Вадим.
— Розворот вийде тільки за однієї умови: якщо ми вимкнемо захисне поле.
— Але це неможливо?
— На жаль, так, — Біронт заходився скубти своє підборіддя. — А більше мені нічого не спадає на думку.
Вадим уже не чув Валентина Макаровича. Обстановка остаточно прояснилася, і люте безсилля опанувало командиром підземохода. Поквапився… Що ж тепер робити?
Вадим мовчав. Сказати було нічого.
У СВІТІ ВОГНЮ І ХОЛОДУ
Міхєєв помер, не опритомнівши. Труп загорнули в простирадло й, порадившись, вирішили віддати на своєрідну кремацію. Андрій відкрив вихід до порожнини бура. Тіло водія поклали у всмоктуючу трубу й на хвилину ввімкнули двигун.
Смерть товариша, скрутне становище, в яке потрапив підземний корабель, — все це згуртувало людей. Вони зібралися в кабіні механіка. Скорюпін увімкнув передавач, Вадим сів до мікрофона.
— Дорогі друзі! — сказав він. — У нас скоїлося велике нещастя: загинув Петро Панасович Міхєєв. Ось як це сталося…
Розповівши про саможертву водія, Вадим замовк. Йому довелося зціпити зуби, щоб зупинити нервовий тик на щоках.
— Крім того, ми не можемо повернутися на землю. Випромінювання сильніше підземохода, воно не дає зробити розвороту, — Вадимів голос зміцнів. — Навряд чи ви зможете прийти нам на допомогу. Ми будемо розраховувати насамперед на себе і не складемо рук, поки не вирвемося з цього полону. Ми продовжуємо боротьбу…
— Правильно, Вадиме Сергійовичу, — стиха підхопив Дектярьов. — Чудове слово — боротьба.
Підземохід нерухомий. Двигун вимкнуто, бур не працює. В кабінах німа тиша. Над головою — п'ятсот дев'яносто два кілометри щільної розжареної броні. Під ногами — безодня палаючої, значно щільнішої речовини. Базальт цупко тримає в своїх лещатах таку сильну раніше, а тепер безпорадну машину.
В центрі кожного пульта світиться темно-синє віко екрана. Він схожий на самоцвіт небаченого розміру, вправлений у намисто з білих світних прямокутників з різнокольоровими нитками.
За пультами нема нікого. Скорюпін і Чураков залізли в гамаки, Дектярьов, Сурков і Біронт влаштувалися біля столу.
Найлоповсть на підлозі, на стінах, на стелі чиста й м'яка. Та хоч як сліпуче світить лампа, здається, сутінки виповзають із кутків кабіни, і тиша, важка, напружена, стає фізично відчутна, тисне на вуха.
— Даремно ви берете всю провину на себе, Вадиме Сергійовичу, — ведучи далі розпочату розмову, сказав Дектярьов. — Якщо вже щиро, то передусім належало нам'яти вуха вашому покірному слузі. Я ж пожив на світі і горобець стріляний. Це мені б сказати своє «Ні!», і гуляли б ми тепер на сонечку. Не встояв… Скільки років мріяв заглянути в астеносферу… Ви що, гадаєте, схитрували тоді? — геолог зітхнув. — Ні-і-і, Вадиме Сергійовичу. Хто Дектярьова обдурить, той цієї ж миті й помре. Отак!
— Ну що ви тут каяття влаштували! — закричав Біронт. — Кого збираєтесь ошукати? Ось, — він люто стукнув себе пальцем по чолу, — ось де почалося лихо з кораблем.