Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Чотирнадцять пудів? Як це, в одної сім’ї? — здивувався Грикор.
— Еге ж, чотирнадцять. Це ж вони не за один рік наносили. Хто знає, мабуть. 10–12 років збирали. Повантажив мед на осліів, привіз у село. Всі роти від здивування пороззявляли Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але нашому Каро не пощастило: деви були вдома. Розізлилися і скинули Каро в провалля — помстилися. З того часу, як він загинув, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед — тільки держак стирчить.
Кілька хвилин усі мовчали.
— Еге, — порушуючи паузу, повторив дід, — з меду стирчить. Чанчакар — повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…
— Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? — наївно запитала Асмік.
Дід посміхнувся:
— Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші, старі, рояться і відлітають гніздитися в інше місце, а у вулику завжди залишаються молоді. Коли кажуть, що бджоли рояться, це значить, що відлітають старі, залишаючи вулик молодим бджолам. Саме тому бджолина сім’я вічно молода, — закінчив дід.
— Як це? — здивувався Армен. — Чому ж кажуть, коли бджоли рояться, — «відрійок одсівається»? Що — молоді бджоли одділилися від старих і зі своєю новою маткою шукають пристанище?
Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуси і погладив бороду:
— Гм… — буркнув він. — Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає. Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батька-матір… Але бджола випустить а вулика своїх кволих і недосвідчених діток не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якесь нещасне сонне зайченятко, схопить за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво потрібно розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте вулик, погляньте — місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами… Ну. ось тепер я вас і запитаю: кому — старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?
— Звісно, старим, — в один голос відповіли діти.
— Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.
— І нічого з собою не беруть? — здивувалась Асмік.
— Нічогісінько!
— Які ж добрі батьки! — вигукнула Асмік, захоплена розумною поведінкою бджіл.
— А дику бджолу можна приручити? — запитав Камо.
— Ого, ще й як! Добудь-но стільники диких бджіл з їхніми личинками та постав у колоду — побачиш, якими стануть домашніми. Скільки разів, у погоні за куницею, бродив я горами, лісами, бджіл знаходив і приносив додому! Не я, приміром, знаходив — куниця шлях показувала. Це ж вона щоночі всі дупла обшукує, знаходить мед, обжирається, а інколи в дуплі і засинає. А я йду собі її слідом, знайду дупло, витягну куницю і — прокинутися не встигне! — приб’ю. Шкуру до пояса привішу, мед складу в відро, бджіл — в папаху і додому. І які ще бджоли!
— А яка бджола краща: дика чи домашня? — зацікавився Грикор.
— Як же ти до цього часу не знаєш, що домашній бджолі далеко до дикої! — за мисливською звичкою перебільшував дід. — Дика бджола хороша тим, що волохата — значить, легше переносить холод. Ніжки в неї довші, крильця довші — отже, може летіти довше, і вітер її не злякає. Легше посуху переносить, голод… Чому так? А тому, що про неї піклуватися нікому, і вона лише на себе надіється. А домашня бджола в усьому на господаря покладається… В природі все розраховано, передбачено. Ось воно як!
У Грикора засвітилися очі.
— Невже я гірший за куницю! — скочив він з місця. — Та я в ту печеру, як кішка, залізу, всіх бджіл заберу — і в колгосп… Ви тільки роти розкриєте. Вставайте, ну, ходімо!
Дід лише рукою махнув:
— Але ж це поруч з «воротами в пекло».
— Ну й нехай поруч, а нам що?
— Дідусю, рідненький, дідусю! — благала Асмік. — Ходімо, покажи нам, хоч здалеку покажи!
Старого мисливця нарешті умовили.
— Гаразд, ходімо. Тільки умова: здалеку поглянете, — сказав дід.
Він підвівся і дбайливо уклав бороду в архалук. Підвелися й діти. Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Правління колгоспу ще з весни призначило Анаїд доглядати за птицею, і тепер вона була в ролі штатного працівника «Дослідної птахівницької ферми».