Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? — запитав Камо.
— І що-небудь поїсти, — тут же вихопився Грикор і поспішив додому.
— Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! — гукнув навздогін йому Камо.
— Заодно нам треба буде обстежити гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду! — замріяно сказав Армен.
— Вода?.. Вода — мрія. Наші діди помирали з словом «вода»… Легко сказати— знайти воду. Піди знайди! — безнадійно махнув рукою дід Асатур.
— Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори чи знайдемо там джерела, що дають воду озеру Гіллі? — запитав Армен. — Як ти гадаєш, дідусю?
— Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? — розсердився старші мисливець. — Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне — водяну жилу знайти, перехопити… А от нема!
— Все «нема» та «нема». Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.
Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.
— А вірьовки? — запитав Камо.
— Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Лише нагримали. Та головне я приніс — тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! — і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: — Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.
— От молодчина! — засміялась Асмік. — Здогадався.
— А кирку ти навіщо приніс? — запитав Грикора дід Асатур.
— Вчені без кирок по горах не лазять, — відповів Грикор серйозно. — Не бачив хіба?
— Ну, годі! — скомандував Камо. — Пішли!
Так почалося їхнє перше сходження на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару — Бджолиної скелі.
«Кров семи братів»
Здавалося, всі кольори райдуги були відбиті в цьому чаруючому погляд, величезному, пишному квітковому килимі, що вкривав схили Далі-Дагу.
Діти зупинились і в захваті милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленому тлі трави. Жовті, з довгими пелюстками-віями нарциси опустили, неначе соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. П’янкі пахощі розливала жовта квітка, яку в горах називають «ладанною». Поряд з ними росла квітка «масляна», з блискучими, неначе маслом помазаними пелюстками. Забобонні люди кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кушами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.
Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями
Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.
— Бачите ці звичайні листочки? — запитав дід. — Ми називаємо їх «бичачий язик». Па яку б рану ви їх не поклали — зразу ж загоїться. Було якось зі мною: зі скелі впав, руку розбив. Оцими листками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву — визріє, прорветься. Звариш, даси хворому — ядуха пройде, як ножем відріже. Он як!
Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають в нас у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.
— Скільки людей врятували собі життя цією квіткою! — розповідав дід Асатур. — Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу: не хотів убитого оленя покинути. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка — померла б людина.
— А як же йому квітка допомогла? — запитала Асмік.
— А просто: заварили чай, дали випити гарячим, — спотів, врятувався.
— Як хороше тут! — вигукнула Асмік. — Давайте роззуємось та побігаємо!
І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.
Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.
— Чи це не «кров семи братів», дідусю? — запитав Камо і побіг до квітки.
Побачивши квітку, побіг до неї і Армен,
Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік. зупинився.
— Я зірву її, я!
Асмік обережно з корінням витягла квітку з землі.
— Я посаджу її дома. Яка чудова!.. Це справді кров семи братів, дідусю?
Аякже! — поважно відповів дід. — Звичайно, це кров семи хоробрих. Квітка ця зустрічається тільки у нас, та й то дуже рідко. Ось уже шістдесят років я кружляю по наших горах, а тільки два рази знаходив її. Так, доню люба, квітка ця дома не живе — їй чисте гірське повітря потрібне. Кажуть, на чужій землі вона помирає.