Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Місяць уже зійшов, — мовив Фортіні,— трава суха й добра. Роси немає. Там, за ставком, на відстані лету стріли ліворуч, є непогана галявина, затишна й відлюдна…
— Я скоро задовольню ваше бажання, — нетерпляче буркнув я.
Але він і далі стояв у мене за спиною.
— Я ж вам сказав, що скоро прийду до вас.
Тепер Філіпа втрутилась у нашу розмову, своїм звичаєм сміливо й твердо.
— Задовольніть бажання цього добродія, Сен-Море. Підіть з ним, а я бажаю вам успіху! — вона знаком покликала Жана де Жуанвіля, свого дядька, з анжуйських Жуанвілів, що проходив повз нас. — Ще раз бажаю вам успіху, — промовила вона і, нахилившись до мене, додала пошепки: — Моє серце буде з вами, Сен-Море. Не баріться, я чекатиму на вас у великій залі.
Я був на сьомому небі. Я немов плив у повітрі. Це вона вперше відверто виявила свою любовь. З таким благословенням мої сили дуже збільшились, і я не мав сумніву, що впораюсь із двадцятьма Фортіні і поглузую з двадцятьох дідів у Римі.
Жан де Жуанвіль і Філіпа зникли серед гостей, а ми з Фортіні швидко домовились і розійшлись, кожний шукати одного або двох приятелів. Потім ми мали зустрітись у призначеному місці за ставком.
Я спочатку знайшов Роберта Лонфранка, а тоді Анрі Боемонда. Але перед ними я здибав одного флюгера і зрозумів, звідки дме вітер і звідки загрожує буря. Це був Гі де Вілардуен, незграбний провінціал, що недавно з’явився при дворі, задирливий, як молодий півник. У нього було червонаво-руде волосся, маленькі, блакитні, близько поставлені банькаті очиці, також червонаві, принаймні білки, і червоне, ластате обличчя. Враження було таке, ніби хтось його ошпарив.
Коли я проходив повз нього, він несподівано штовхнув мепе. І, звичайно, штовхнув навмисне, а проте спалахнув і схопився за шпагу.
«Еге, — подумав я, — у сивого діда в руках чимало знаряддя і доволі чудного», але вголос сказав:
— Даруйте мені мою незграбність, це моя вина, пробачте мені, Вілардуене, — і чемно вклонився тому півникові.
Та його не так легко було втихомирити. Поки він стовбурчився і їжився, я побачив Роберта Лонфранка і, підкликавши його, пояснив, у чому річ.
— Сен Мор цілком вас задовольнив, — вирішив той. — Він перепросив вас.
— Авжеж, — сказав я якиайулесливіше, — і ще раз перепрошую, Вілардуене, за свою незграбність. Тисячу разів перепрошую. З мого боку це було зовсім не зумисне. Я поспішав на побачення і був незграбний, дуже незграбний, але не зумисне.
Що ж дурневі лишалось робити, як не прийняти моє таке щире вибачення? Ми з Лонфранком поспішилися далі, та я знав, що не мине кількох днів, а може, навіть і годин, і цей юнак з полум’яним чубом таки знайде нагоду схрестити зі мною шпагу.
Лонфранкові я сказав тільки, що мені його треба, і він не дуже допитувався. Тому жвавому юнакові було не більше як двадцять років, але він добре орудував шпагою, воював уже в Іспанії і встиг здобути славу в двобоях. Лише чорні очі у нього спалахнули, коли він довідався, що має статись. І він так захопився, що сам знайшов Анрі Боемонда й забрав його до нашого товариства.
Коли ми всі троє прийшли на призначене місце за ставком, Фортіні з двома своїми приятелями стояв уже там. Один із них був Фелікс Паскіні, небіж кардинала Паскіні; цей небіж має таку довіру в дядька, як той — у сивого діда в Римі. Другий був Рауль де Гонкур, і, правду казати, я дуже здивувався, побачивши його в такій компанії, бо вважав його надто доброю і порядною людиною.
Ми чемно привітались і не стали гаяти часу. Для всіх нас тут не було нічого нового. Місце виявилося рівне, як і казав Фортіні, роси не було, місяць світив на безхмарному небі. Ми вийняли шпаги і почали двобій.
У Франції вважали, що я добре орудую шпагою, але я знав, що Фортіні орудує нею краще. Проте я знав також і те, що цієї ночі кохана жінка серцем зі мною — отже, сьогодні одним італійцем стане менше на світі. Я не мав сумніву, що переможу, я тільки обмірковував, як мені краще його доконати, бо не хотів, щоб це тяглося задовго. Я завжди бився швидко й блискуче, до того ж цілі місяці бенкетів та «співай ку-ку» зробили мене нездатним довго битися. «Швидко й блискуче!» — вирішив я.
Але з таким майстерніш супротивником, як Фортіні, не легко було впоратися. І ще, як на те, цього вечора Фортіні — дарма, що завжди холодний, витриманий, невтомний, завжди певний себе — чомусь також намагався діяти «швидко й блискуче».
Ми обидва вгадали один в одного бажання якнайшвидше впоратись, через те бились якось надміру нервово. Не знаю, чи вийшла б моя хитрість удень. Але тьмяне місячне світло дуже мені стало в пригоді, а надто допомогло те, що супротивників намір я вгадав на мить раніше. Він хотів ужити раптового наскоку — це звичайний, хоч і небезпечний спосіб, знайомий кожному новакові. Через нього загинуло чимало добрих хлопців, він щоразу небезпечний, тому фехтувальники не дуже його люблять.