Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Найясніший править Римом, — знову спинив я його. — А тут — Франція.
Мартінеллі знизав плечима, вдаючи терпеливе смиренство, але його палючі, як у василіска, очі зраджували зовсім інше.
— Мій найясніший володар зацікавлений деякою мірою і тим, що робиться у Франції,— спокійно провадив він далі.— Ця дама не для вас. У мого володаря інакші плани… — Мартінеллі облизав тонкі губи. — Інакші плани щодо цієї дами… і щодо вас.
Я, звісно, знав, про кого йшлося. То була велика герцогиня Філіпа, вдова Жофруа, останнього герцога Аквітанського. Але велика герцогиня, вдова й усе таке інше, була перш за все жінка, молода, весела, вродлива, створена, як мені здавалося, саме для мене.
— Які ж то плани? — запитав я гостро.
— Вони занадто широкі й глибокі, графе де Сен-Море, щоб я дозволив собі думати про них, а тим паче обмірковувати їх з вами чи з будь-ким іншим.
— Я знаю, починаються великі події, і липкі хробаки вже заворушились під землею, — сказав я.
— Мене попереджено, що ви дуже впертий, але я повинен виконати наказ.
Мартінеллі підвівся йти, і я й собі підвівся.
— Я сказав, що це марна річ, — вів далі він. — Але вам дається остання змога змінити свої наміри. Мій найясніший володар поводиться з вами навіть більше, ніж великодушно.
— Гаразд, я подумаю, — безтурботно сказав я, проводячи його до дверей.
Він рвучко зупинився на порозі.
— Ні, час думати вже минув, — відказав він поважним тоном. — Я прийшов, щоб почути вашу остаточну відповідь.
— Я подумаю, — ще раз сказав я і потім, ніби згадавши, додав: — Якщо плани цієї дами не погоджуються з моїми, то, можливо, плани вашого володаря й дадуть бажані наслідки. Але не забувайте, падре, він не мій володар.
— Ви не знаєте мого володаря, — мовив він урочисто.
— І не хочу знати, — відказав я.
Я стояв і прислухався до вкрадливої легкої ходи священика-інтригана, що спускався рипучими сходами.
Якби я почав докладно розказувати всі подробиці побаченого за ті півдня й півночі, коли я був граф Гійом де Сен-Мор, то на це не вистачило б і десятка таких книжок, як оця моя. Багато дечого доводиться пропустити, мало не все, бо я ніколи не чув, щоб засудженому відстрочували вирок, поки він напише спогади, принаймні в Каліфорнії такого звичаю не було.
Удень я поїхав у Париж, але в стародавній Париж. Вузькі вулиці були в жахливому санітарному стані, скрізь лежали купи сміття. Але я не спинятимуся на цьому, так само не оповідатиму, що було після полудня: ні за прогулянку верхи на околиці міста, ні за великий бенкет, що його влаштував Гуго де Менонг, де я майже нічого не їв і не пив. Почну з самого кінця своїх пригод, коли я стояв і жартував з Філіпою. Боже мій, яка вона була вродлива! Вона була поважна дама, а проте насамперед — жінка.
Ми собі невимушено сміялися й жартували, поки решта гостей веселилися навколо нас, але за нашими жартами ховалася поважність двох людей, що вже переступили поріг кохання, хоч ще не зовсім певні були одне одного. Я не описуватиму Філіпи. Тендітна, надзвичайно струнка, вона… — але я вже, здається, починаю описувати. Одне слово, вона була для мене єдина в світі жінка, і мене мало турбувало те, що довга рука сивого діда в Римі може простягтися через пів Європи і розлучити нас.
До мого плеча нахилився італієць Фортіні й прошепотів:
— Я хочу з вами поговорити.
— Почекайте, аж я захочу, — коротко відказав я.
— Я не звик чекати, поки хтось захоче, — так само коротко відповів Фортіні.
Кров у мене закипіла. Я згадав Мартінеллі та сивого діда в Римі й відразу збагнув, що все вирішено наперед. Довга рука вже простяглася. Обмірковуючи це, я помовчав з хвилину. Фортіні, лінькувато всміхаючись, дивився на мене зухвало й нахабно.
Тепер, більше ніж будь-коли, треба було зберегти холодний розум, але моя дика лють уже загорілася. Он що задумав той священик! Фортіні був виселенець з Італії, що з’явився тут років десять тому. Крім довгої шереги предків, у нього не було нічого за душею, але в фехтуванні він не мав собі рівного. Цього вечора його виставлено проти мене. Якщо йому не пощастить виконати наказу сивого діда, завтра знайдеться друга шпага, позавтра — третя. Якщо через якийсь випадок їм усім не пощастить, на мене чекає удар у спину кинджалом якогось найнятого вбивці, а ні — то отрута в вині, в хлібі чи в м’ясі.
— Я не маю часу! Забирайтеся! — сказав я.
— У мене до вас нагальна справа, — була спокійна відповідь.
Несамохіть ми заговорили голосніше, і нас почула Філіпа.
— Забирайся геть, італійський псяюро! Одступися із своїм скигленням! Скоро я побалакаю з тобою.