Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав мені вдягатись, ми з ним під’їдали один одного.
— Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньої новини? — хитро закинув я.
Старий нашорошив вуха. Він любив усякі плітки.
— Останньої новини? — перепитав він. — Може, щось про англійський двір?
— Ні,— я похитав головою, — але, мабуть, це тільки для вас новина, а всі решта вже її знають. То ви справді не чули? Грецькі філософи шепталися про неї ще дві тисячі років тому. Через цю ж новину я і став носити двадцять заможних ферм на спині, через неї живу при дворі і чепурно вбираюся. Бачите, Понсе, світ — це найпаскудніше місце, життя — найсумніша річ, усі люди вмирають, а коли помруть, то вони, звісно, мертві. Отже, щоб урятуватись від туги й лиха, нинішні люди, такі, як я, шукають утіхи, забуття й шалених розваг.
— Ну, а новина, пане? Про що шепталися філософи в давнину?
— Про те, що бог помер, Понсе, — відповів я врочистим голосом. — Невже ви не чули? Бог помер, незабаром і я помру, тож і ношу на плечах двадцять заможних ферм.
— Ні, бог живий, — палко заперечив старий, — і царство його наближається. Кажу вам, пане, воно вже близько. Може, й завтра, і тоді земля загине!
— Так казали люди й у давньому Римі, Понсе, коли Нерон робив із них живі смолоскипи собі на втіху.
Понс жалісливо подивився на мене й сумно мовив:
— Надмірне знання народжує неміч. Я завжди опирався. Але вам, звісно, треба було зробити по-своєму і тягати мої старі кістки з собою. Вивчати астрономію й арифметику у Венеції, поезію та всі оті італійські штучки у Флоренції, астрологію у Пізі, а в тій країні божевільних, у Німеччині,— вже й не знаю що. Хай би їх чорт узяв, тих філософів! Я вам кажу, пане, я, Понс, ваш служник, кволий, темний у письмі дід, я кажу вам, що бог є, і незабаром прийде час, коли ви станете перед ним. — Він раптом замовк, щось, мабуть, згадавши, і додав — Він тут, той священик, про якого ви казали.
Я відразу згадав, що призначив священикові зустріч.
— Чому ж ви мені досі не сказали? — розгнівався я.
— А що таке? — Понс знизав плечима. — Однаково він уже цілих дві години чекає.
— То чому ж ви мене не збудили?
Понс подивився на мене, задумливо й суворо.
— Ви ледве докотилися до ліжка й горланили наче півень: «Співай ку-ку, співай ку-ку, співай ку-ку!»
Він сміявся з мене, наспівуючи верескливим фальцетом цей безглуздий приспів. Звісно, лягаючи спати, я, мабуть, таки плів усякі нісенітниці.
— У вас добра пам’ять, — сухо зауважив я й накинув був на себе плащ із соболів, але зараз же шпурнув його Попсові, щоб прибрав. Він понуро похитав головою.
— І пам’яті ніякої не треба. Ви проспівали те «ку-ку» з тисячу разів, аж доки збіглись мало не половина гостей заїзду й почали гримати в двері, щоб ви не заважали їм спати. А коли я вас поклав як слід у ліжко, то хіба ви не покликали мене і не звеліли кожному, хто прийде, навіть самому чортові, казати, що «пані» ще сплять? А потім ви мене знову покликали й так стиснули мені руку, що вона тепер уся в синцях, і наказали, коли мені дороге життя, коли я люблю сите м’ясо й теплу грубу, не турбувати вас уранці і не будити? Хіба що трапиться одна річ.
— А яка саме? — запитав я, бо сам не міг нічого згадати.
— Сказали, хіба що серце чорного пугача, якого зовуть Мартінеллі — хто його знає, що то за цяця, — хіба що тепле серце Мартінеллі лежатиме, на золотій таці, конче на золотій — ви сказали, що лиш тоді я муситиму збудити вас отим вашим: «Співай ку-ку, співай ку-ку». Ви почали мене вчити, як саме співати це: «Співай ку-ку, співай ку-ку».
Тільки-но він назвав мені ім’я, як я згадав про священика Мартінеллі: безперечно, це він стирав собі підошви цілі дві години, чекаючи на мене в другій кімнаті.
Коли нарешті Мартінеллі увійшов до мене і, вітаючись, назвав мій повний титул та ім’я, я згадав усе: я був граф Гійом де Сен-Мор. Бачите, я міг тоді знати, а пізніше згадати тільки те, що збереглося в моїй свідомості.
Священик був італієць, невисокий, смаглявий, сухий, наче після довгого посту або виснажений з голоду. Руки він мав маленькі й ніжні, як у жінки. Але очі! Вони були хитрі, лукаві, вузенькі, мов щілинки, з важкими повіками, гострі, як у тхора, і водночас ліниві, як у ящірки, що гріється на сонці.
— Занадто довго ви зволікаєте, графе де Сен-Море, — відразу почав він, коли я поглядом наказав Понсові вийти з кімнати. — Тому, в кого я служу, терпець уривається.
— Не так гостро, падре, — урвав я його, розгнівавшись. — Не забувайте, що ми з вами не в Римі.
— Мій найясніший володар… — почав він удруге.