Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Я прокинувся. О, я вже не спав, а тільки лежав з заплющеними очима. І прошу вас, зрозумійте: все, що трапилося потім, нітрохи не здивувало мене. Все видавалося цілком нормальним і природним. Запевняю вас, що я був самим собою. Але вже не Дерелом Стендінгом. Він так само не мав нічого спільного зі мною, як і його суха, поморщена, мов пергамент, шкіра з моєю, свіжою та м’якою. Я не знав ніякого Дерела Стендінга, та й не міг його знати, бо він тоді ще не народився, та й мав народитися аж за декілька сторіч. Одначе ви самі зараз переконаєтесь.
Я лежав з заплющеними очима і лінькувато прислухався. Знадвору долинав рівномірний цокіт кінських копит по бруківці. Часом бряжчала зброя і металеві оздоби на конях, і я зрозумів, що повз мої вікна вулицею проїхав загін кінноти. Я знічев’я міркував, хто б то міг бути. Відкілясь, — зрештою, я знав, що з подвір’я заїзду, — знову почувся цокіт копит і нетерпляче іржання. Я впізнав, що це чекає мій кінь.
Почулася хода. Хтось ступав ніби обережно, а проте навмисне тупав, виявляючи свій таємний намір, збудити мене, якщо я сплю. «Хитрий старий!» — усміхнувся я сам до себе.
— Понсе, — озвався я, не розплющуючи очей, — швидше води, холодної, ціле відро! Сю ніч я забагато випив, і тепер мені горить усередині.
— Та й спали теж забагато, — пробурчав старий, подаючи мені кухоль води, загодя принесений.
Я сів, розплющив очі, узяв обіруч кухля з водою і, жадібно припавши до нього губами, подивився на Понса.
Тепер зверніть увагу на дві речі: я розмовляв французькою мовою і не дивувався цьому. Тільки опісля, коли я знову опинився у своїй самотинній камері і згадував усе те, про що оце пишу, — я збагнув, що розмовляв по-французькому, і то добре. А я, Дерел Стендінг, що пише тепер ці рядки у відділенні для вбивць у Фолсомській в’язниці, знав французьку мову лише в обсязі програми середньої школи, тобто читав, але розмовляти зовсім не міг. Я не вмів би навіть вимовити як слід французькі назви у меню.
Та вернімося до мене в кімнату. Понс був маленький худенький дідок. Він народився в нас у домі, я це знав, тому що того дня, який я описую, випадково про це згадували. Він мав добрих шістдесят років. Був беззубий, але бадьорий і моторний, дарма що кульгав, якось кумедно підскакуючи. Проживши з нами ціле своє життя, він дозволяв собі бути з усіма запанібрата. Він служив у мого батька ще раніше, ніж я навчився ходити, а як батько номер, то він перейшов до мене. Саме того дня Понс оповідав мені про це. Ногу йому скалічило на війні в Італії, під час кавалерійської атаки. Ледве він устиг був витягти мого батька з-під кінських копит, як його вдарили списом у стегно, і він сам попав під копита. Батько, бувши при пам’яті, але безпорадний через рани, бачив усе те. Таким чином Понс здобув собі право бути мало не зухвалим з нами, принаймні зі мною, сином мого батька.
Понс докірливо похитав головою, побачивши, як жадібно я п’ю воду.
— Чули, як вона кипіла мені в горлі? — засміявся я, віддаючи йому порожнього кухля.
— Викапаний батько! — безнадійно мовив він. — Але ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.
— Еге, навчився, коли йому живіт не давав пити, коли від одного ковтка його аж вивертало, — дражнив я старого. — Не штука не пити, коли не годен!
Поки ми розмовляли, Понс поскладав біля ліжка те, що я мав сьогодні одягти.
— Пийте, пийте собі, пане, — мовив він, — вам не завадить. Помрете із здоровим шлунком.
— Ви хочете сказати, що він у мене залізний? — Я вдавав, ніби не розумію, на що він натякає.
— Я хочу сказати… — почав він знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув свої поморщені губи й повісив на бильце стільця мій новий плащ із соболів. — Вісімсот дукатів, — ошкірився він, — тисяча кіз і сотня ситих биків за плащ, щоб вам було тепло. Цілих два десятки ферм на спині мого шляхетного пана.
— А ось тут ціла сотня добірних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, — сказав я, торкаючись рукою до шаблі, що її він саме клав на стілець.
— Ваш батько також здобув усе дужою рукою, — дорікнув Понс, — але він умів берегти здобуте.
Старий замовк, зневажливо показуючи на мій новий червоний атласний камзол, — надзвичайно гарний, тільки дуже дорогий.
— За оце шістдесят дукатів! — не вгавав Понс. — Ваш батько радше б віддав усіх кравців та юдеїв з цілого християнського світу на потіху сатані, аніж заплатив би такі гроші.