Ордер на любов (збірник)
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4994-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ордер на любов (збірник)». Краткое содержание книги:
– Тарас того й штрикнув, що Вихрест його в мішку хотів утопити.
– О! О! Ти й про це відаєш? Хто ж тобі про таке сказав?
– Сорока на хвості принесла…
– Я тій сороці хвоста видеру! Затям: як спіймаємо Тараса, а ми його таки спопадемо, так на Січ відправимо і там його в секвестор посадять. Або й у пушкарні до гармати ланцюгом прикують. А ти… Ти й думати про нього забудь! Того відьмака чекає сувора кара. Без роду, без племені, збіглий хлоп!.. Ми його на Січі прийняли, обігріли, в найдальшій паланці заховали, аби пан його не знайшов, а він… Замість того, щоб дякувати, отаке затіяв? Та він же і не козак. Поспільство всього лише! Найманий робітник. І козаком йому стати й не світить. А після того, як з ножем на підосавула кинувся й поготів! Ото віддавайся за сотника і будеш щаслива.
– Тату, не буде в мене щастя з нелюбом!
– Знову своєї заспівала! Нашій бо пісеньці кінця не буде! Як та сорока заскрекотіла на тину: нелюб, нелюб, нелюб!.. Сьогодні нелюб, а завтра, дивись, і люб. У житті й не таке трапляється. Та й мені краще знати, де твоє щастя, дівко. Слухай мене в оба. – Спинився, мовби аж подобрів, лице лагіднішим стало: – Уже прибули в нашу слободу пани-свати од полковника Самарського. Двоє старшин. А з ними – десяток козаків для охорони. Зупинилися вони в нашого пана полковника. Відпочинуть з дороги, а завтра й до нас прибудуть. Тебе сватати. Десь так, поснідавши, і з'являться. До обіду ми із сим ділом і впораємося та й засядемо під шовковицею біля столу. Отакечки. Тож ти вже сьогодні починай чепуритися, прибиратися. Щоб на завтра була… була козир-дівка! О! Я про це вже й Соломії велів. Вона тобі допомагатиме, підкаже, що та як. То така молодиця, що всі жіночі чари знає. По собі відаю… – Осавул збагнув, що бовкнув зайве і вдав, що закашлявся. – Кхе-кхе… То їсть, на Соломію у всьому покладайся. Та раненько ляж сьогодні бай-бай. На боковеньку значить, – далі осавул заливався чи не солов'єм. – Щоби завтра, виспавшись та вилежавшись, була свіжа й бадьора, і щоби в очах твоїх радість світилася! Коли свати прибудуть до нас, то зазвичай почнуть щось там плести про куницю, по сліду якої вони йдуть чи не з самої Туреччини або ж Німеччини і що, мовляв, слід той до нас привів, то я і велю челяді погукати куницю-красну дівицю… Аби ти вийшла та піч, як і годиться колупала. А потім рушники Соломія подасть і ти будеш старостів в'язати. Тіко, як почнем тебе гукати, куницю, красну дівицю, щоби ти не вибігала прожогом, ось, мовляв, і я. А щоби трохи мовби покомизилася. Щоби тебе подовше пошукали – такий звичай. Тому тобі сховатися треба гарненько, а челядь тебе й шукатиме – уторопала?
– Авжеж, уторопала. Що ж тут невтямки. Сховаюся, тату. Ой кріпко сховаюся! Будете мене шукати!
– От і добре, от і славно! Ховайся гарненько, щоби тебе шукали трохи й шукали. Щоби аж свати занепокоїлися, а тоді ти й з'явишся. А тепер іди до Соломії та й починайте, що там треба починати в сьому непростому дійстві. А я зі свого боку займуся, аби було чим сватів пригощати та яствами і питієм їх чудувати…
А з думки не йшов табунник Тарас, який ні сіло ні впало – от вже забандюрилося хлопцеві в дурну його голову! – забаг стати ще й зятям його – десь, певно, на Кальміусі з донцем-харцизякою та лотром, переховується – і як його звідти викишкати й пов'язати та на Січ у секвестор відправити? Не міг той відьмак зі слободи вислизнути – не ящірка він, не полоз який! І на крилах не полетить. Хоча… Кажуть, відьмаки можуть туману в очі напускати і на очах щезати – коли б то так не сталося. Але треба на бекет гайнути й дозорців застерегти, аби пильнували в оба! Мало йому гостей із Самарської паланки, з Палестини обітованої, як називають той край, так має ще й збіглим хлопом займатися та горлорізом з Дону!
З такими думками, накинувши на плечі черкеску, а на голову шапку, помчав з хутора чи не на увесь день, давши перед тим челяді всі необхідні настанови.
Як і радив батько звернутися до Соломії, Оксана й звернулася, адже й без батькової ради-поради мала те дівчина на мислі. Та ще в тій скруті, в якій вона того дня опинилася.
Ні для кого вже не було секретом, що ключниця Соломія в господі пана осавула кальміуського не лише мала ключі від комори та льохів, а й сам хутір тримала у своїх руках. Спершу вона виконувала ролю мовби потаємної господині пана осавула, а згодом уже й відкрито нею стала. Не стверджена з господарем законним шлюбом, не вінчана з ним, вона тим не менше була з усіма правами законної господині хутора – у цій якості Соломію вже всі визнавали і слухалися її, як слухаються хазяйку. Удівець Савка Пишногубий (і прилипне ж ото до чоловіка прізвисько як до мазаної стіни шматок глини, сердилась Соломія, адже губи в Савки як губи!) хоч і вдавав із себе про людське око та ще рятуючи свій гонор, – незалежного, але, як те бачила зіркаста челядь, був давно вже підкаблучником. Тільки сам собі в тому не зізнавався. І хай ключниця ще не була йому вінчаною жоною (але за тим не станеться, до того все йдеться), але перебувала в становищі вищому од звичайної коханки. Та й Савка з тим не дуже таївся. Коли що треба було вирішити (крім військових, звичайно, справ), а Савка часу не мав, чи лінь йому було помакітрити, то всіх відсилав до своєї ключниці: який, мовляв, рішенець Соломія прийме, так воно й буде!.. І Соломія – руки в боки, голос – хазяйки, кому треба духопелків дати, то й духопелками пригостить, не церемонилась, кого треба язиком відбатувати чи й послати кого… подалі, усе встигала бойова молодиця! І все й вирішувала і останнє слово завжди залишалося за нею. І тут нічого не міг вдіяти навіть сам пане-господар!