Ордер на любов (збірник)
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4994-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ордер на любов (збірник)». Краткое содержание книги:
Берегом, чути було, – затупотів кінь і донець вмовк на півслові. Тарас виглянувши з куреня, прислухався. Вершник мчав від хутора.
– Пане осавуло! – невдовзі почувся голос. – У вас гості. Щойно в слободу приїхали свати від пана полковника самарського.
– О-о! Нарешті! А ти, Хвеську, за добру вість отримаєш карафу оковитої! – почувся радісний вигук Савки Пишногубого. – А вам, хлопці, такий мій наказ! Я гайну на хутір, а ви тутечки зоставайтеся, берег пильнуйте. Та глядіть мені, випустите їх – голови постинаю!
Чути було, як він помчав до хутора…
Тарас схопився, кинувся до рушниці, що стояла в курені.
– Охолонь, парубче, – Омелько перехопив у нього рушницю. – Не гарячкуй, бо що ми білого дня проти них удіємо? Тільки себе викриємо. А треба буде за рушницю братися – візьмемось. Усьому свій час. А поки що нас на острові мовби й немає. Почекаємо діда Видру, він нам якісь вісті принесе, тоді й будемо діяти. Нам аби до ночі протриматися, а вже тоді можна буде панові осавулу й ручкою помахати.
– А Оксана… Я без неї нікуди не подамся.
– А я Оксану без тебе й не залишу. Так собі міркую: тікати нам треба утрьох. Якщо Оксана не буде проти.
– Та вона, – зрадів Тарас, – за мною готова хоч і на край світу податися.
– От і добре, от і славно. – Омелько засунув рушницю під сіно в курені, приліг і собі. – Чекаймо, куди воно, значить, поверне. Та й часу до вечора ще чимало. Перш за все нам треба діда Видру діждатися, а вже тоді…
І замовк на півслові, до чогось прислухаючись та приклавши пальця до губ. Через мить десь в очереті ніби скрипнули весла… Омелько й Тарас схопилися, прислухаючись.
Хтось скрадливо плив до острова. Ось вже затріщав очерет, потрапивши під днище човна.
– Або ж дід Видра повертається, або ж… – шепнув Омелько. – На всяк випадок треба з куреня вибиратися та десь в іншому місці сховку пошукати.
Прихопивши очеретини, котрі їм лишив дід Видра, виповзли з куреня, за нього заповзли і, схопившись, побігли в дальній кінець острова, там перебрели вузьку смужку води й опинилися в кущах рогозу.
Забрели по шию, над водою були тільки їхні голови. По хвилі почулися голоси приглушені й на острові з'явилася група козаків з рушницями напохваті… Видно було, що вони заглянули до куреня.
– Нема нікого…
– Десь вони тута, – заперечив другий голос. – Он і слід у траві свіжий. Наче двоє пройшли до води.
Поникали островом, заглядаючи під кожен кущ.
– Еге-ге-гей! – почали викрикувати. – Ану вилазьте, ми знаємо, що ви тута! Вилазьте, бо вам же й гірше буде!
Двоє йшли по сліду в траві до того краю острова, де по шиї у воді стояли втікачі. Один з них сказав другому:
– Таки сюди бігли – бачиш, прим'ята трава?
– Але де вони поділися? – подивувався другий. – Човна ж у них немає.
– А коли човна катма, то десь тута. Ану, сходи до того он куща рогозу!..
Тарас з Омельком перезиркнулись і, взявши в зуби по очеретині, тихо пірнули й сіли на дні. А щоб їх бува не виштовхнула вода, трималися за підводні стебла рогозу. Дихали через очеретини, у яких дід Видра, наче передбачаючи, що вони знадобляться, заздалегідь попроштрикував перетинки.
Сидіти у воді було нелегко, вода намагалася виштовхнути їх на поверхню, повітря ледь-ледь сочилося через очеретину і його було явно замало для дихання. До всього ж у донця вислизнула з рота очеретина, він хапав її руками, але вона вже спливла на поверхню. Аби не задихнутися, Омелько мусив виринути й собі на поверхню… Виринув і стрівся віч-на-віч з поглядом козака, який щось роздивлявся у воді біля рогозу…
Загледівши закудлану бородату голову з широко розкритим ротом та виряченими очима, стояв якусь мить наче остовпілий, а тоді крикнув і кинувся тікати, галасуючи на увесь острів:
– Водяник!.. Там… там водяник випірнув! Очі вирячені, ротяка розкрита і на голові – кушир зелений…
Зчинилася паніка, козаки пострибали в човни й налягли на весла.
Хтось зопалу було вистрілив у білий світ, але на нього закричали: