Ордер на любов (збірник)
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4994-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ордер на любов (збірник)». Краткое содержание книги:
– Я тебе в гості не кликав, то й човном за тобою не приїду, – озвався дід Видра. – А коли тобі треба, пливи сам.
– Тьху! – вилаявся осавул і потім чути, наказував своїм козакам: – Грицьку, і ти, Семене, гайда в слободу, візьміть човна і пливіть сюди, а ми тут на березі початуємо, щоб ті з очерету в степ не перебігли. Та хутчіше, іродові діти!
Двоє погупотіли кіньми до слободи, решта козаків гомоніла на березі, напроти острова.
Дід Видра сівши ближче до куреня, зашепотів до втікачів.
– Не вішайте носів, хлопці. Я, мабуть, попливу таки в слободу, менше буде підозри, що ви тута. Як я второпав, вас чи не з самого ранку по всій паланці розшукують. А я, допоки осавул берег пантрує, мо' й побачу Оксану. А ви сидіть тут і не балакайте голосно: бо далеко чути над водою. А це візьміть, на всякий випадок, – посунув до куреня дві очеретини. – Як нечиста сила кого принесе на острів, вибирайтеся з куреня і залазьте в очерет або рогіз по шию у воду і стійте. Коли що, очеретини візьмете в зуби – у них в середині перетинки пробиті, пірнайте і пересиджуйте у воді, якщо лихо буде…
Та ледве дід Видра, сівши в човен, стукнув веслами, як на березі загаласували:
– Ей, ей?! Хто там човна лаштує?
Дід Видра сплюнув.
– Та якого ви дідька до мене причепилися? Хіба я бранець який, хіба вже й у слободу пливсти не маю права?
– Пливи, старий, пливи, побачимо хто в тебе в човні.
– Та пливу вже!..
Лишившись удвох, Тарас і Омелько задумались кожен про своє і в той же час про спільне: як їм далі бути? Чи на острові день переднювати, чи десь безпечніше місце до вечора пошукати? В очереті кричав якийсь птах, хрипло, уривчасто, ніби дорікав комусь чи скаржився на свою долю-недолю. Чути було, як пирхали на березі коні та впівголоса розмовляли між собою козаки. Сонце вже піднялося вище верб, туман розходився, а з ним зникала й ранкова прохолода. Небо почало біліти – день мав бути спекотним. Де-не-де сплескувала риба, і Тарас після кожного сплескоту піднімав голову й сторожко прислухався: чи не пливуть бува козаки? З куреня їм видно було, як великий сірий птах зробивши коло над річкою, впав у воду, щось певно схопив там пазурами, бо понісся над водою як на причепі – ноги у воді, крилами ледве встигає підтримувати рівновагу. І несеться, як човен.
– Чого то він? – подивувався Омелько.
– То скопа. Схопила рибину та надто здорову. З води не здужає її витягти, а рибина сили не має затягнути полювальника під воду. От і носяться, як навіжені, хто кого. Або скопа її витягне, або вона скопу втопить…
– Брати виходить, треба по силі і по пазурах своїх, – загадково мовив Омелько. – Щоб потім не піти на дно із здобиччю.
– Воно й так.
Омелько перевернувся на спину, заклав руки за голову, зітхнув наче легко, як мовби позбувся гніту й умиротворено дивився на високе небо, що здіймалося над Кальміусом – білі хмарки позастигали в ньому, як у роздумах: куди ж їм далі пливти? До далекого звідси Дніпра на сході чи на захід до самого Дону?
Такими ж думками був занятий і Омелько, хоча твердо знав: спершу йому треба на Січ податися, а вже тоді на рідний Дон…
Мовчав і Тарас, міркуючи над своїми клопотами.
– Про Оксану задумався? – поспитав по хвилі донець і не чекаючи відповіді, гомонів як сам до себе: – Гарна вона в тебе, і лицем, і мислями, і душею – шкода таку втрачати.
– А я і не збираюся її втрачати, – не повертаючи голови озвався Тарас. – Щоб нас не чекало, а тільки вдвох маємо вирушати. А ви, дядьку Омельку, про свою думаєте? Коли ви з нею побралися, щасливі були?
– Не без того. Молодий був, а молодість завжди щаслива – яке б життя не було. А побрався я з нею рано і давно. Як прийшов мені час, записали мене, як у нас і водиться, на козацьку службу. А коли козак, то й женитися можна. Тож ставши козаком, не довго думаючи, батькові в ноги поклонився: женіть мене, тату!.. «Як приспічило, – каже батько, – то й женю. Козаком уже став, чому й не женитися, га?..»
А дівчину собі я назнав ще раніше – із сусідньої станиці. Запала вона мені в серце, марив нею. Не я буду, думав, – як не заберу її собі. І забрав… Батько мій вибір схвалив. Ми із Зимовейської станиці, вона із Есаулівської, дочка тамтешнього малоросійського козака Дмитра Недюжева. Маленький такий був козак, на вигляд – як підпарубчак. На силу не дужий був, хворів. Тож його донці й прозвали не дюжим. Ну, не дюжий, то й не дюжий… Але прізвисько те й прилипло до Дмитра і став він Недюжевим. А дочка в нього – нічого – вдатна із себе, статна. Міцна дівка. Голосиста! Як заспіває малоросійської пісні – душу з тебе вийме. Парубки й козаки за нею бігали, хоч вона і з бідного роду. Але я всіх випередив і перехопив дочку Недюжева. І стали ми із Софією…