Сага про Форсайтів

Така поведінка, якої він дотримувався ось уже майже два роки, повністю розвиває найтонші риси вдачі. Нездатний до необміркованих вчинків, окрім хіба тих випадків, коли його охоплювало нервове збудження, Джоліон тепер став втіленням самовладання. Сумовита покірність, властива старим людям, яким небезпечно напружуватися, приховувалася усмішкою, що не зникала навіть тоді, коли він залишався на самоті. Він без кінця вигадував усілякі способи, щоб приховати свою вимушену бездіяльність.

Посміюючись із себе, він вдавав, що йому подобається жити простим життям: відмовився від вина й сигар, пив особливу каву, в якій зовсім не було кави. Одне слово, прикриваючись легкою іронією, він вжив усіх застережних заходів, яких тільки міг вжити Форсайт у його становищі. Певен своєї безпеки, оскільки дружина й син поїхали до міста, він провів цей погожий травневий день, впорядковуючи свої папери, щоб можна було померти хоч завтра й не завдати нікому клопоту,— остаточно підсумував свої земні справи. Позначивши папери й сховавши їх у стару китайську скриньку свого батька, він поклав ключ у конверт, написав: «Ключ від китайської скриньки, де зберігаються звіти про всі мої справи. Дж. Ф.»— і сховав його в нагрудну кишеню, щоб він був у нього на випадок, коли з ним щось трапиться. Потім подзвонив, щоб принесли чай, пішов у сад і сів під старим дубом.

Всі ми приречені на смерть. Джоліон, чий вирок був точніший і ближчий, так призвичаївся до думки про недалекий кінець, що, як і інші люди, завжди думав про інше. Зараз він думав про сина.