Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Під цим деревом, де помер старий Джоліон, чекаючи тієї миті, коли на лужку з'явиться Айріні,— Джоліонові-молодшому набігла химерна думка: оскільки він так добре впорядкував свої справи, чи не краще йому зараз склепити очі й відійти в інший світ. Надто вже принизливо відчувати себе паразитом, що чіпляється за млявий залишок життя, в якому він шкодував тільки за тим, що замолоду надовго розлучився зі своїм батьком і що так пізно зустрівся з Айріні.
З місця, де він сидів, йому було видно яблуневий садок у цвіту. Ніщо в природі так не зворушувало його, як плодові дерева в цвіту; і серце його раптом пронизав гострий біль — адже може статися так, що він ніколи більше не побачить яблуневого цвіту. Весна! Ні, людина не повинна вмирати, якщо її серце досить молоде, щоб любити красу! Дрозди висвистували в кущах, мов несамовиті, високо в небі шугали ластівки, над ним вилискувало ясно-зелене листя; а ниви мінилися найрозмаїтішими весняними барвами, осяяні промінням призахідного сонця, стелячись ген-ген аж до далекого обрію, оповитого сизою імлою. Квіти Айріні на клумбах набули того вечора дивовижної індивідуальності: кожна квітка по-своєму стверджувала радість життя. Лише китайські й японські художники та ще хіба Леонардо вміли відтворити на своїх картинах цю дивовижну неповторність кожної квітки, пташки, тварини — неповторність і водночас спільну ознаку роду, відчуття єдності життя. Ото справжні митці! «Я не створив нічого невмирущого!— думав Джоліон.— Я був аматор — тільки любив, а не створював. Проте після мене залишиться Джон. Яке щастя, що хлопця оминула війна! Він легко міг би загинути, як двадцять років тому в Трансваалі загинув бідолашний Джоллі. Джон дещо зробить згодом, якщо вік не зіпсує його: адже в хлопця є уява! Його забаганка стати фермером породжена почуттям і, як усяке почуття, вона нетривала». Тієї ж миті він побачив їх: вони простували полем — Айріні і його син ішли під руку зі станції. Джоліон повільно підвівся й рушив їм назустріч через новий розарій...
Того вечора Айріні прийшла в його кімнату й сіла біля вікна. Вона сиділа мовчки, поки він не запитав:
— Що сталося, кохана моя?
— Сьогодні ми зустрілися.
— З ким?
— Із Сомсом.
Сомс! Останні два роки він відганяв від себе це ім'я, знаючи, що воно йому шкодить. І тепер його серце стривожено ворухнулося й наче скотилося трохи вбік у грудях.
Айріні спокійно провадила:
— Він із дочкою був у галереї, а потім вони зайшли в кондитерську, де ми пили чай.
Джоліон підійшов до неї й поклав руку їй на плече.
— Як він виглядає?
— Посивів, але загалом такий самий, як і був.
— А дочка?
— Гарненька. Принаймні так вважає Джон.
Джоліонове серце знову покотилося вбік. Обличчя дружини було напружене й стурбоване.
— Ти з ним не...— почав Джоліон.
— Ні, але Джон узнав їхнє прізвище. Дівчина впустила хусточку, а він підняв її і подав.
Джоліон сів на ліжко. От халепа!
— З вами була Джун. Вона не втручалась?
— Ні, але все вийшло якось дивно, напружено, Джон це помітив.
Джоліон перевів дух і сказав:
— Я часто питав себе, чи слушно ми робимо, приховуючи це від нього. Однаково він колись довідається.
— Чим пізніше, тим краще, Джоліоне: адже молодь судить так дешево й суворо. В його віці що подумав би ти про свою матір, якби вона вчинила так, як я?
Атож! Справді! Джон обожнює матір; і він нічого не знає про трагедії, про непереборні вимоги життя, про муки людини у путах нещасливого шлюбу, про ревнощі, пристрасть — він і досі нічого, зовсім нічого не знає!
— Що ж ти йому сказала?— нарешті запитав він.
— Що вони наші родичі, але ми з ними не знайомі; що ти уникав своєї рідні, чи, скоріше, вони тебе. Мабуть, він стане тебе розпитувати.
Джоліон посміхнувся.
— Бачу, це замінить мені повітряні нальоти,— мовив він.— Адже без них починаєш нудитися.
Айріні підвела на нього погляд.
— Ми знали, що коли-небудь це трапиться.
Він відповів із несподіваним запалом:
— Я й думки не припускаю, що Джон може осудити тебе. Він ніколи цього не зробить, навіть подумки. Він розумний хлопець і все зрозуміє, якщо йому пояснити як слід. Мабуть, краще мені розповісти йому все самому, перш ніж він довідається від когось іншого.
— Ще не час, Джоліоне.