Тягар пристрастей людських

Усупереч усьому в глибині душі Філіп здогадувався: та дивна розпачлива жага, яку він відчував до підступної жінки, завжди животітиме всередині. Це кохання завдало йому стільки страждань, що він знав: йому вже ніколи, ніколи від нього не вилікуватися. Лише смерть втамує врешті-решт його бажання.

Однак Філіп вирвав занозу із серця. Він подумав про Саллі, про її добрі сині очі, і його вуста несвідомо розтягнулися в усмішці. Кері піднявся сходами Національної галереї і сів у першій залі, щоб одразу помітити, коли вона прийде. Картини навколо завжди заспокоювали його. Він не придивлявся до них, але дозволяв величі їхніх кольорів та красі їхніх ліній зцілювати свою душу. Саллі заволоділа його уявою. Як буде приємно забрати її з Лондона, де дівчина здавалася недоречною, як волошка в крамниці серед орхідей та азалій. У полях Кента, де ріс хміль, він зрозумів, що вона не пасує до міста, і був певен, що під лагідними небесами Дорсета дівчина розквітне рідкісною красою. Саллі увійшла, і Філіп підвівся їй назустріч. Дівчина була вбрана у чорну сукню з білими манжетами на зап’ястях і батистовим комірцем. Вони потиснули руки.

— Давно чекаєте?

— Ні, хвилин десять. Ви голодна?

— Не дуже.

— Посидьмо тут хвилинку, добре?

— Як хочете.

Вони тихенько посиділи пліч-о-пліч, не перекинувшись жодним словом.

— Ну, як у вас справи? — озвався хлопець нарешті з ледь помітною усмішкою.

— Ох, усе гаразд. То була хибна тривога.

— Справді?

— Хіба ви не радієте?

Філіпа переповнило надзвичайне почуття. Він був упевнений, що підозри Саллі небезпідставні, йому навіть на думку не спадало, що могла статися помилка. Усі його плани раптом зруйнувалися, і так старанно продумане життя перетворилося на сон, якому не судилося справдитися. Він знову був вільним. Вільним! Майбутнє простягнулося перед Філіпом безлюдною пустелею. Він не мусив відмовлятися від своїх планів; життя знову належало йому, Філіп міг робити, що заманеться. Однак він не відчував радості, лише сум’яття. На серці зробилося тривожно. Здавалося, наче він роками плавав безкраїми водами, наражаючись на небезпеку та злидні, й дістався нарешті до чудової гавані, але щойно зібрався увійти до неї, здійнявся несприятливий вітер і поніс його до відкритого моря. І ці просторі океанські пустелі завдавали болю, адже він уже дозволив своїй уяві помандрувати м’якими луками й лісистим затінком цієї землі. Він не міг знову протистояти самотності й потрясінням. Саллі подивилася на Філіпа своїми ясними очима.