Тягар пристрастей людських

Люди жваво базікали. Селяни здебільшого розмовляли з тягучим повільним акцентом мешканців острова Танет і гучно реготали з витівок місцевих жартівників. Яка приємна компанія! Лише бездушна людина не прикипіла б серцем до цих чолов’яг. Філіпів погляд майнув до віконець, за якими досі було сонячно та ясно; на них висіли коротенькі білі фіраночки, зав’язані червоними стрічками так само, як на вікнах котеджу, а на підвіконнях стояли горщики з геранню. Коли прийшов час, усі ледацюги один за одним піднялися та повернулися на луку, де готувалася вечеря.

— Підозрюю, що вам уже хочеться лягти, — озвався до Філіпа містер Ательні. — Ви не звикли вставати о п’ятій та працювати цілий день на свіжому повітрі.

— Ви підете з нами поплавати, дядьку Філе? — закричали хлопчики.

— Авжеж.

Кері почувався стомленим і щасливим. Після вечері, обіпершись на стільці без спинки об стіну хатинки, Філіп запалив люльку і вдивлявся у темряву. Саллі була зайнята. Вона заходила в хатинку і поверталася надвір, а він мимохіть спостерігав за її методичними діями. Його увагу привернула хода дівчини: вона була не надто граціозною, проте легкою і впевненою; нога рухалася вперед від стегна, а стопи, схоже, свідомо торкалися землі. Ательні пішов попліткувати з кимось із сусідів, і раптом Філіп почув, як його дружина промовила вголос, ні до кого не звертаючись:

— Ось тобі маєш, у нас закінчився чай, і я хотіла відправити Ательні забігти до місіс Блек та купити трохи. — Жінка змовкла, а потім додала вже голосніше: — Саллі, біжи до місіс Блек та принеси мені півфунта чаю, добре? Наш уже майже закінчився.

— Гаразд, мамо.

Місіс Блек мала котедж за півмилі від них уздовж дороги і влаштувала там поштове відділення й універсальну крамничку. Саллі вийшла з хатинки, розкасуючи рукави.

— Хочете, я піду з вами? — запропонував Філіп.

— Не завдавайте собі клопоту, я не боюся йти сама.

— Я й не думав, що ви боїтеся; але скоро лягатиму спати і збирався трохи розім’яти ноги.

Саллі не відповіла, і вони пішли разом. Дорога була білою й тихою. Тишу літньої ночі не порушував жодний звук. Вони теж майже не розмовляли.

— Навіть зараз іще досить спекотно, чи не так? — озвався Філіп.

— Мені ця пора року здається дивовижною.

У їхньому мовчанні не було нічого незручного. Навпаки, здавалося приємним іти кудись поруч і не потребувати жодних слів. Раптом на сходах біля живої загорожі вони почули бурмотіння голосів і побачили в темряві силуети двох людей. Вони сиділи, притиснувшись одне до одного, й не поворушилися, коли Філіп і Саллі пройшли повз них.

— Цікаво, хто це був? — сказала Саллі.

— Схоже, вони по-справжньому щасливі. Правда?