Тисячолітній Миколай

— Але ж про хімію постанови немає?

— Вона може з’явитися в найневідповідніший час і доведе наше майже знищене сільське господарство до повної згуби. Хоча це загрожує не тільки нам, а й усьому світові.

— Тоді що ж? Наша з вами робота отут на агростанції — безнадійна і життя так само безнадійне? — розгублено поглянув я на Черкаса, що метався в тісному просторі, мов темний вогонь, мов похмурий вісник прийдешніх катастроф.

Зовні на вісника нещасть більше схожий був я, зодягнений в чорний сатиновий халат бухгалтерського взірця — наслідок адміністративних щедрот нашого Паталашки, який купував для агростанції все найдешевше, бо знав, що послідовне дотримання режиму економії є єдиною з передумов постійного перебування на керівній посаді. Професор Черкас не визнавав ніяких халатів і спецовок, я ж, привчений до армійської дисципліни, дав себе вгорнути в цю чорну ганчірку, і тепер громадився край столу, мов чорний крук, але в душі моїй був інший колір, колір надії, і мені не хотілося згоджуватися з похмурими професоровими пророкуваннями.

— Коли так, — сказав я, — коли всі зусилля марні, тоді навіщо вся наша наука, навіщо наші зусилля, навіщо ми самі?

— Ага! — зраділо вигукнув Черкас. — Вас уже охопив відчай, а відчай — це природний стан інтелігентів. Отже, ви, Миколо, стаєте справжнім інтелігентом.

Він знову всівся на своєму стільчику в кутку, схилив голову, так що підборіддя впиралося в груди, лівою рукою колошкав брови.

— Може, тільки з відчаю народжується справжня відповідальність, — тихо мовив Черкас — Інтелігенти перші повинні це відчувати. Занапастили землю уряди, рятувати її повинні інтелігенти.

Правду кажучи, я слухав професора з деякою недовірою. Його страхи видавалися мені перебільшеними. Що може загрожувати цим степам, цим неймовірним чорноземам, цим благословенним просторам? Сюди тільки дбайливих рук, хазяйського ока, розуму, техніки — і ця земля прогодує цілу планету.

— Ви вважаєте, що катастрофічне руйнування землі докотиться й до нас? — обережо поцікавився я.

— Докотиться? — здивовано зиркнув на мене професор. — Звідки докотиться? Воно покотиться. І саме від нас, бо ми перші почали цю страшну руйнацію. Спершу понищили селян, тепер черга дійшла до землі.

— Але ж селяни ще живі,— заперечив я. — Ось перед вами сидить селянський син, жива моя мати, мій брат, живе моє село, хоч і вмирало, входило в землю, але воскресло, відродилося…

Професор стомлено змахнув рукою.

— Відродилося? Але в якому вигляді? У вас ще буде час подумати над цим, провести порівняльний аналіз. Я нагадую інше. Індустріалізацію країни проведено за який рахунок? Іноземні позики? Непівський розвиток легкої промисловості, яка завжди дає найвищі прибутки для держави? Ні, це зроблено за рахунок селянства. В тридцять третьому на Україні вимерло кілька мільйонів селян, а відібраний у них хліб був проданий за кордон, щоб одержати валюту для індустріалізації. А що ми маємо сьогодні. Сталін в «Економічних проблемах соціалізму» пише: «Мета капіталістичного виробництва — добування прибутків… Мета соціалістичного виробництва не прибуток, а людина з її потребами». По-перше, яка людина? Партійна номенклатура, кремлівські вожді? По-друге, за чий рахунок жити, коли це думати про прибутковість господарства? У нас понад п’ятдесят процентів промисловості нерентабельної. Збиткова металургія, на дотації всі шахти, військова промисловість пожирає левову частку національного продукту. Скільки коштує атомна бомба? Хто це знає? Хто повинен за все платити? Знов селяни і земля. Питання тепер стоїть так: хто виявиться терпеливішим, хто витримає? Людина може знести все, земля — ні. Хто її порятує? Отакі дощові черв’яки, як ми з вами? Якоюсь мірою — так. Не треба замахуватися одразу на планетарні масштаби, але не треба й лякатися огрому завдання. Я, скажімо, твердо переконаний, що раціональні способи обробітку ґрунту можуть дати абсолютно несподіваний ефект. Але я цього вже не встигну зробити. Так, так, не пробуйте мене втішати, закони природи діють невпинно й невблаганно. Сподіваюсь, ви довершите все те, на що я потратив своє життя. Але це лірика… Сьогодні треба вести мову про речі практичні. Я почав про наукове ім’я, яке дає певність сил і стабільність у суспільстві. Тому радив би вам кілька років, може, й цілий десяток, присвятити роботі над якоюсь перспективною сільгоспкультурою. Звісно, з ґрунтознавчим ухилом, але й з безпосередньою користю. Скажімо, така культура майбутнього, як соя.