Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
І ось — удари в саме серце народу!
Після «Правды» вірнопідданий лемент зчинили газети українські, в Києві зігнали письменників на так званий пленум, з Москви прискочили Сурков і Симонов… не захищати своїх співбратів, а таврувати, трощити, добивати, змагаючись у цім чорнім ділі з гетьманом української словесної держави самим Олександром Євдокимовичем Корнійчуком!
Ох, Корнійчуче, Корнійчуче, як же швидко забув ти свої заклики над поверженою Україною!
Тяжко мені було на душі, не хотілося ні з ким говорити, уникав навіть Оксани, з досвітку до глупої ночі пропадаючи на далеких ділянках. Все втрачаємо: землю, волю, гідність, національну самоповагу — і не діждемося шани ні від кого.
Щириця знайшов би мене й на тім світі. Від партійного ока не сховаєшся ніде. Прителющився з своїм гросбухом швиденько, гарненько, чепурненько, і звертаннячко, як завжди, отруйно-ласкавеньке:
— Миколо Федоровичу, безцінний, ви ж на загальних зборах не були?
— Не був.
— Як і товариш професор Черкас Олексій Григорович.
— Як і професор.
— То підпишіться, прошу ласкавенько, під нашою одностайною ухвалою.
— Про що ж ця одностайна?
— Про те, що ми разом з усім народом засуджуємо ворожу діяльність націоналістів усіх мастей, зокрема…
— Одностайно — це хто? — спитав я. Щириця навіть розгубився від такого недоречного, як на його гадку, запитання.
— Одностайно — це всі,— ласкаво пояснив він.
— Отже й не всі, бо я одноосібно проти! Ви прекрасно знаєте, що в цій вашій книзі ніколи не буде мого підпису.
— Так таки й ніколи? — прищулився Щириця.
— І підпису професора Черкаса теж не буде!
— Професор старий кадр. Старе відмирає. А вам би, Миколо Федоровичу, я порадив…
— Що ж ви порадили б? Плювати на великих синів нашого народу?
— Це ж яких таких великих синів ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі великих поетів. Коли народ відмовляється від них, як ви оце тут заявляєте — одностайно, то це пропащий народ!
— А нам, любенький Миколо Федоровичу, всі оті так звані великі поети не потрібні!
— Не потрібні великі? А які ж вам потрібні?
— Коли хочете, щоб я швиденько сказав, то я скажу так: для нас гарненькі — маленькі поети. Бо великий як? Він собі десь високо, поза хмарами, нічого не помічає, нікого й знати не хоче. А маленький поетик швиденько й чепурненько наблизиться до кожного радянського громадянина, до кожного гвинтика, як назвав нас товариш Сталін, все побачить, все зрозуміє і гарненько оспіває…
— Ну, ви теоретик, товаришу Щириця! — розвів я руками, — Хто б міг подумати, що в степах такі мислителі!
— Дещо є, дещо є,— вдоволено усміхнувся Щириця.
— До такого розмаху вам би ще ім’я.
— Не пойняв.
— Ну, ваше ім’я. Чому б вам його не поміняти для повної відповідності з начинкою голови?
— Поміняти?.. Що ви сказали? З начинкою?
Щириця навіть позадкував од мене.
— Я своїм іменем не граюсь, Миколо Федоровичу. Не міняв, не міняю і міняти не збираюсь… Начинка! Що я вам — пиріжок?
— Так таки й не міняли? — я майже відверто натякав на його ще довоєнні доноси, підписувані прізвищем Ковбасенко. Щоправда, тепер я вже знав, що це дівоче прізвище його благовірної Ніпелі Пилипівни, генія кок-сагизу в торфо-перегнійних горщечках. Цікаво, як підписує Щириця свої «сигнали» тепер?
— Вже ж сказав! — навіть ногою притупнув Щириця. — І що це вам таке прийшло в голову? Може, від сонця?
— Ви ж не дослухали до кінця. Ось гляньте. Вас звуть Петро Ілліч.
— Петро Ілліч.
— А до війни ви звались Петром Ільковичем.
— Хто вам сказав?
— Сам знаю. Такий дух нашої мови: Ільків син зветься Ільковичем. Але вам захотілося під вождя — Ілліч. Ну, гаразд. Тоді чому б Петра не поміняти на Йосифа. Буде: Йосиф Ілліч Щириця. Або й ще краще: Криця.
Я вже не глузував, а відверто знущався з Щириці. Він пробував перевести все на жарт, напускав на лице масненьку усмішечку, але очі його не сміялися — були холодні, жорстокі, безпощадні.
— Добалакаєтесь, Миколо Федоровичу, — зітхнув він. — Хіба ж не бачите, як у нас строго за всіляку словесність?
Він чепурненько повернувся і потюпав од мене. Я гукнув услід:
— Не ходіть до професора, бо вижене!
Щириця потріпав у себе над головою пальчиками. Ласкавенько, як усі чорнокнижники і фарисеї. О, прокляте життя!
У серпні сорок дев’ятого «Правда» писала про Югославію: «О каком демократическом характере власти может идти речь, когда во всей Югославии гестаповские методы управлення, когда попирается всякое свободное движение мысли, попираются все человеческие права, когда югославские тюрьмы переполнены, когда югославская коммунистическая партия превращена в отделение политической полиции».