Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Ви таки хочете розбити свій камінь?
— Для мене це питання життя і смерті! — вигукнув негоціант.
— Ну, так не терзайте тут своїх нервів, поїдьте на Молдаванку, знайдіть там крамничку старого Хаскеля і покажіть йому свою вещ.
Негоціант поїхав на Молдаванку, довго шукав там ювеліра Хаскеля, всі, кого він питав, демонстрували йому класично-одеське знизування плечима і тільки завдяки прославленій одеській делікатності не брали на глум, а чемно пояснювали, що ніякого ювеліра Хаскеля на Молдаванці ніколи не було, немає і не передбачається в найближчому майбутті. Чи взагалі можливий Хаскель? Чом би й ні? Ось проїдьте прямо, тоді заверніть трохи правіше, а там трохи лівіше, тоді можна ще поїхати прямо, а можна провулками й навпростець, вам там люди скажуть, і ви матимете Хаскеля, який торгує примусами, цинковими відрами, цинковими тазиками і цинковими виварками для білизни, бо вона в Одесі повинна бути найчистіша.
Між діамантом і цинковими відрами, звісно ж, не було нічого спільного, але негоціант не мав що робити, він їздив, допоки знайшов крамничку Хаскеля, представився її нужденному господарю, показав камінь, сказав про свій клопіт.
— Вам його треба розколоти? — спитав Хаскель.
— Так.
— На три шматки?
— Я вже сказав.
— Раз плюнути! — заявив Хаскель.
— Але ж ваші найпрославленіші ювеліри в один голос…
— Ви приїхали, щоб розказати мені про них? — прискалив око Хаскель. — Чи, може, ви приїхали, щоб я таки вам допоміг?
— Мені сказали, що ви змогли б…
— Коли вам сказали, що Хаскель щось може, то він таки може! Ви хочете розбити оцю вещ? Раз плюнути! Йося!
Після цього вигуку перед негоціантом, не знати звідки і як зродившись, виник миршавий, засопливлений парубійко, на додачу до всього ще й каправоокий, досить недоброзичливо зиркнув на гостя і непривітно буркнув до Хаскеля:
— Ну?
— Візьми оцей вещ, — сказав Хаскель, — І розбий його на три шматки.
Йося взяв діамант і зник так само непростежувано, як і з’явився. Негоціант вже подумав, що більше не побачить свого каменя. Ну, що ж, сам винен, довірившись цим підозрілим людям. Але буквально за кілька хвилин Йося знов виник перед ним, і на його брудній долоні сяяли три прекрасні камені, однакового розміру, однакової чистоти й прозорості.
Негоціант не йняв віри власним очам.
— Як же це могло статися? — вигукнув він. — Ніхто ж не брався! Найдосвідченіші ювеліри відмовляли. А тут…
— Ха! — сказав Хаскель. — Ви кажете: відмовлялися? А ви подумали: чому? Бо знали, що це за цінність, і боялися. А що може знати мій Йося? Він же ідіот! Він вам розколе не якийсь там камінь, а хоч і всю земну кулю!
В анекдоті був доволі прозорий натяк, і Паталашка досі не поплатився, мабуть, тільки тому, що жоден донощик не наважувався переказати цю історію, бо тут довелося б підставляти і власну голову. Для простодушного ж Паталашки важила суть, а не якісь там натяки на вождів і керівників. Він не хотів уподібнюватися до Йосі — ось і все! Хоч що ти очолюєш, хоч чим керуєш — збережи цілісність будь-якою ціною. Агростанція — збережи агростанцію. Їдальня на агростанції — збережи їдальню, а в ній бабу Веклу, додавши до неї неперевершеного майстра кулінарії Оксану Сміян, надто ж, маючи веління самого товариша Стуконога: «Заохотити!».
Паталашка оформив Оксану… бригадиром тракторної бригади. Виявляється, ця посада значилася в штатному розкладі агростанції ще тоді, коли тут не було жодного трактора! Професор Черкас довго заливисто сміявся, довідавшись про Паталашчину адміністративну витівку, тоді, прискаливши руде око під кошлатою рудою бровою, прошепотів:
— А ви не помічали, Миколо Федоровичу, що в нашій соціалістичній державі всі громадяни вже давно стали жертвами якогось похмурого бюрократичного жарту: називаються так чи інак, а роблять щось зовсім інше. Навіть той, що стоїть в зореноснім Кремлі. Посада: Генеральний секретар, насправді ж виконує обов’язки вождя.
— Олексію Григоровичу! — докірливо глянув я на професора. — Ну, навіщо такі розмови? Своєю необережністю ви нагадуєте мені Гаврила Панасовича. Тоді, в Західній Німеччині, коли ми з ним стали працювати і, власне, ще нічого не знали один про одного, він мені заявляє: мовляв, усі радянські громадяни — це не люди, а просто хлястики на шинелі вождя. Уявляєте? Ну, мені таке сказав — воно далі не пішло, але ж він, мабуть, сказав щось подібне ще кому-небудь, наслідки вам відомі. Де тепер Гаврило Панасович? Де і як його шукати, коли навіть рідний брат відмовився і мстить усім, хто знав доцента Михна?