Тисячолітній Миколай

Над нами подзвін ще не лунав, хоч жили ми, як у клітці. Паталашка розорював усі дослідні поля і засівав пшеницею й кукурудзою «для поставок». Теорія в нього була проста: нащо вам аж цілі поля, проводьте свої досліди на маленьких діляночках, наука себе покаже.

Мадам Щириця визирювала кожен наш порух і доповідала своєму високоідейному мужу, а також столичному шефу, до якого щомісяця їздила з «науковою» інформацією про кок-сагиз.

Я ненавидів цю тяжко неписьменну жінку з риб’ячим животом, який вона гордо випинала перед кожним, так ніби мірилася розпанахати тебе навпіл.

— Як поживає ваш кок-сагиз, Нінель Пилипівно? — вдаючи серйозну зацікавленість, питав я. — Чи не спробувати б вам замість торфо-перегнійних горщечків торфо-перегнійні макітерки?

— Таке й скажете, Миколо Федоровичу? Наука ж приймає тільки горщечки, макітерок вона не приймає.

— Наука — штука серйозна, я про це не подумав. А чому б вам, Нінель Пилипівно, озброївшись наукою, не взятися за манну крупу?

— Так манка ж у нас не росте! Кажуть, її завозять аж з самої Індії.

— З Індії? А не з острова Цейлон?

— Ох, ви ж і насмішник, Миколо Федоровичу! Хіба ж острів може настачити манки для всіх радянських дітей?

Іншим разом я підкидав їй ідейку щодо «вирощення» саго, вона й тут виказувала дике невігластво, пояснюючи, що й саго в нас не росте, а завозять його з «їгіпту». Здається, цю «наукову співробітницю» можна було розпитувати, як росте пшоно або перлова крупа, і все це сприймалося б нею цілком серйозно.

І з такими людьми треба було жити!

Коли закінчилася війна, я вважав, що можу легко зітхнути, бо пережив усіх своїх катів, тепер озирнувся, а їх довкола стільки, що чорніє в очах. Кати й прокурори не вмирають. Зло в світі незнищиме, так само як матерія. Добрих утискують, переслідують, ганяють, знищують, а злі зостаються на своїх місцях і творять чорну справу. Коли я їхав складати останню зимову сесію, професор Черкас попросив мене побувати в Києві, давши доручення на кафедру ґрунтознавства сільгоспакадемії. Зимовий день короткий, і поки я теліпався приміським поїздом з Білої Церкви, стемніло, холодний Київ зустрів непрошеного гостя негостинно, місць у готелях не було — ні в «Україні», ні в «Ленінградському», ні в «Театральному». З горя я вирішив хоч добряче повечеряти в ресторані «Театрального», випив чарку, з’їв солянку і котлету по-київськи, а коли вийшов одягатися, то побачив… Климушняка, того самого борця за ідейну чистоту науки, культури і взагалі всього сущого, який керував судилищем над професором Черкасом та й мною заодно. Климушняк був з двома партійними дамами, мабуть, привіз їх з Нижньодніпровська на чергову ідеологічну нараду або на так званий республіканський актив, я належав до запеклого пасиву, тому не став мозолити очі Климушняку і його дамам, відійшов убік. Климушняк дав швейцарові номерки, той метнувся до вішалок, вихопив чоловіче пальто з товстого синього ратину, тоді чорне й сіре жіночі пальта, обоє з чорнобурками, і на виставлених поперед себе руках урочисто поніс одяг до вельможних клієнтів. Першими одягати годилося дам, але тут важила не стать, а посада, дами підмальовували губи перед настінним дзеркалом, а Климушняк уже наставив поза спиною руки, готуючись першим, як належало за рангом, здійснити облачення. Швейцар спритно вставив Климушняка в його синій ратин, тоді так само вміло огорнув дам чорнобурками, вихопивши звідкись віничок, делікатно зняв ним з одягу поважних відвідувачів неіснуючі пилинки, тоді, згинаючись в три погибелі, побіг до дверей, відчинив їх, дрібно вклоняючись, перепустив дам і Климушняка, і той належно поцінував лакейську запопадливість цього лакизи, на мить затримався вже в дверях, поліз до кишені, подлубався там, дістав п’ятнадцятикопійкову монетку, вручив її швейцару, як орден, з словами: