Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Ліс предковічний стоїть, що роками не відав сокири, —    Віриться: тут божество має оселю свою. Б’є між дерев джерело. Понад ним — глибока печера.    Серед гілля звідусіль солодко тужать пташки. Поки проходжуюсь тут, окритий розлогою тінню,    З думкою: що ж то мені Муза нашепче моя, — Бачу, Елегія йде: вузлом — пахуче волосся,    Ніжка — коротша одна, це я таки спостеріг. Вид — хоч малюй: принадне лице, прозора накидка, [10]   Навіть у ваді ноги криється зваба якась. Далі й Трагедія в довгім плащі ступає сягнисто:    Темне волосся крилом — на похмурному чолі. Скіпетром в лівій руці, сувора, владно хитала,    Ногу (в котурнах була) їй обвивав ремінець. «Ну, то коли покладеш, — почала вона, — край тій любові,    Ладен те саме весь час, млявий поете, товкти? Де тільки п’ють, — усяк поведе про твою легковажність,    Де перехрестя доріг — всяк про ледачість твою. Пальцем частенько вже вказує всяк на тебе, поета: [20]   Он, мовляв, той, кого бог жаром діймає, Амур. Не помічаєш хіба, що ти — вже як байка для Риму,    Й сам же, собі на ганьбу, ще й підживляєш її. Час на поважне звернуть, од тирса{111} черпати наснагу!    Досить уже зволікань! За величаве берись! Хисту свого не марнуй, оспівуй діяння героїв, —    Скажеш, я знаю, що ти — пустощів повен своїх. Дійсно, грайлива твоя для дівчат не скупилася Муза,    Тільки ж легкі ті лади — то сама юність була. Нині старанням твоїм, Трагедія Римська, хай славлюсь, [30]   Хай у веліннях моїх зблисне натхнення твоє!» — Мовила. І, як була, у своїх барвистих котурнах,    Голову рвучко тоді, пишноволоса, звела. Та посміхнулась лишень і, скоса скинувши оком    (Миртову гілку, здалось, мала в правиці вона): «Що ж, — відмовила їй, — вже так напираєш на мене?    Чи, без напору того, ти — уже справді не ти? Чи ж і сама до нерівного розміру ти не вдалася?    Чи не моїм же вела віршем зі мною бої?.. Ні, до величних пісень — своїх мені не рівняти, [40]   Твій неозорий палац хатку затінить мою. Я легковажна; турбота моя — Купідон легковажний;    Дбаю про скромне, своє, а за чуже не берусь. Якби не я — була б грубуватою навіть Венера.    Їй, що є серця й снаги, неньці Амура, служу! Де в чому все-таки вище стою: переносити можу    Навіть таке, що й тобі хмару жене на чоло. Двері, що перед твоїм, хай який він, устоять котурном,    Я щебетанням своїм за якусь мить одчиню. Як обійти сторожів — чи не я навчила Корінну, [50]   Як їй умінням тонким — грубі ламати замки, Як із постелі ковзнуть, розв’язавши на туніці пояс,    І, щоб нечутно було, в тиші майнути нічній. Я ж, пам’ятаю, не раз висіла на дверях жорстоких,    І з перехожих будь-хто міг прочитати мене. Ще ж — бувало й таке — я пазуху служки, аж поки    Сторож не піде кудись, мала за сховок собі. А, було, милій в дарунок мене ти послав на вродини…    В воду жбурнула вона, варварка, друзки одні!.. І чи не я твого хисту гінкий доглянула засів? [60]   Мій в тебе дар, а вже, бач, інша ним очі пасе». Змовкли обидві. А я: «Обох вас молю, заклинаю, —    Лагідно слух прихиліть до боязких моїх слів! Ти мені скіпетр у руку даєш, у котурни взуваєш —    Ось уже й слово гучне ладне злетіти із вуст… Ця ж — любові моїй дає славу тривку… Залишайся    Й далі, ласкава, єднай довший — з коротшим рядком! Дай хоча б крихту якусь, Трагедіє, часу співцеві:    Перед тобою — віки; крихтою — рада вона». І пожаліла співця… Не вагайтесь, любощі ніжні, [70]   Поки дозвілля, а там — праця поважніша жде.