Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Кажеш, дружину тобі пильнувати, дурню, не треба?    То задля мене пильнуй, підігрівай мою хіть! Лиш заборона смаку додає; дозволиш — набридне.    З дозволу — бовдур хіба, телепень буде любить. Хай і страхи водночас, і надія служить коханцям,    Хай і відмова не раз місце благанню дає! Що мені з щастя того, як його не відтінить хмарина?    Те, що нічим не грозить, те й не привабить нічим. Дивну цю рису в мені таки вгледіла хитра Корінна, — [10]   Знає, кмітлива, тепер, як упіймати мене! Скільки разів (мовляв, голова болить, нарікала)    Я хоч-не-хоч за поріг мусив од неї іти… Скільки разів дорікала мені — й ні в чому не винен    Мусив я стільки ж разів бути її прохачем! Так одуривши мене, пригаслий вогонь піджививши,    Знову благанням моїм радо назустріч ішла. Що то за ласки були! А що за слова найсолодші!    Скільки цілунків було — бачать боги! — і яких!.. Так от, кралечко, й ти, що недавно мій зір полонила, [20]   Підступів часто лякайсь, часто мені відмовляй. Перед порогом твоїм не раз мене змушуй лежати    Й мерзнути там одинцем, доки тягтиметься ніч. Так, лише так загартуєш любов, що міцнітиме з часом, —    Ось що мені до смаку, ось що снаги додає! Інша, розпусна, любов, по яку — рукою сягнути,    Шкодить: мов меду об’ївсь — що за приємність у ній? Не заховав би Данай свою доньку в мідяній вежі, —    Від Громовержця у тяж, певно, вона б не зайшла. Ока з телиці Іо й на мить на спускала Юнона — [30]   Й Зевс іще дужче її, діву рогату, кохав. Вабить доступне, легке — то з дерев зривай собі листя,    Дзбанами воду черпай у повноводій ріці. Хочеш коханця тримати в руках — крути ним частіше.    Ну й настанови даю!.. Знову на лихо собі!.. Та, хай там що, а мене, зізнаюсь, нудúть від догоди:    Ловлять мене — я втікач, а утікають — ловець. Ти, хто за жіночку, кралю свою, аж надто спокійний,    Двері свої під замком, лиш вечоріє, тримай. Хто крадькома на поріг твого дому ступає, розвідай, [40]   І чому в тиші нічній брешуть собаки не раз. Що за листи, що їх служка метка приносить-відносить,    І чому кралі твоїй спати окремо кортить. Хай ось таке допече, дійме тебе аж до живого,    Щоб на підозрі твоїй я свою хитрість гострив. На побережжі, кажу, на безлюдді, пісок нехай краде,    Хто собі взяв за мету дурня дружину любить. Ось що затям: якщо вірити жіночці не перестанеш,    То перестане вона милою бути мені! Довго я всяке терпів: будеш добре її пильнувати — [50]   Добре я, думав, тебе зможу водити за ніс. Бевзь ти однак! На таке, що й сором мужу дивитись,    Дивишся — тим і кладеш край насолоді моїй!.. Що ж це — о горе мені! — й не знатиму вже заборони?..    Вже й не помститься ніхто за подаровану ніч? Жодних віднині страхів? Не зітхатиму вже на постелі?    Приводу вже не даси, дурню, щоб кляв я тебе? Що мені з того, скажи, дурнуватого звідника-мужа?    Він, недотепа, мені смак до любові псує! Іншого йди пошукай, кому люба така терпеливість: [60]   Доки мовчиш, як той пень, — я не суперник тобі!