Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Що то за користь жінкам — не брати участі в битвах,    Не виступати в похід у щитоносних рядах? Воєн не треба: своєю — себе ж вони зброєю ранять, —    Часто на долю свою сліпо здіймають меча! Та, що незрілий плід виривати з утроби навчила,    В битві із власним життям мала б сама полягти. Справді-бо: лиш через те, щоб живіт не поганили складки,    Для смертовбивства цього площу всипати піском? У давнину так чинили б жінки — од того душогубства, [10]   Певно, до пня вже б давно вигинув рід наш людський. Знов довелося б шукать, хто б каміння в пустельному світі    Кидав{92}, щоб роду людей дати початок новий. Хто подолав би Пріамову рать, якби гожа Фетіда{93},    Моря богиня, свій плід не доплекала колись? А коли б Ілія{94} в лоні тугім близнюків умертвила, —    Хто б то на пагорбах тих Місто владарне заклав? Так і Венера: коли б, завагітнівши, вбила Енея, —    Досі б не знала земля, що таке — володарі. Втім, не було б і тебе — такої краси! — якби мати [20]   Так учинила колись, як її донька — тепер. Та навіть я, кому краще було б од любові сконати,    Дня б не побачив, якби ненька згубила мене. Що ж виногроно з лози, коли ще незріле, стинати,    З гілки зелений ще плід так-от, без жалю, зривать? Вичекай трохи — самі опадуть; хай росте, що родилось,    Не пожалкуєш об тім, бо нагорода — життя! Що то за безум такий — копирсатися в лоні своєму,    А ненароджених ще — трійлом поїти їдким? Всяк дорікає кров’ю синів колхідянці{95} гнівній; [30]   Кожному Ітіса жаль — ненька ж убила його! Люті були матері! Але й привід для лютості мали:    Кров’ю своїх же дітей мстилися чоловікам. Ну, а який же Терей чи Ясон спонукає вас нині    Так от, долаючи страх, зранювать лоно своє? Не посягне на таке й у печерах вірменських тигриця,    Навіть левиця не вб’є, грізна, маляти свого, — Чинять це… ніжні жінки, але — не безкарно для себе:    Часто, вбиваючи плід, гине убивця сама. І як несуть її, щоб на вогонь, нечесану, скласти{96}, — [40]   Кожен покійниці вслід: «Так їй і треба!» — гука. Ну, але хай ті слова розвіються в далях етерних,    А віщування мої будуть лиш звуком пустим! Хай, милосердні боги, вона раз лише схибить безкарно,    Лиш один раз, а тоді, вдруге, — хай кару несе!