Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Поки ти пісню свою доводиш до гніву Ахілла{108},    Й зброїш, мій Марку, мужів, що присягнули тобі, — Я лиш розтрачую час, лінивець, під тінню Венери,    Славні дерзання мої ніжний ламає Амур. Часто я любці казав: «Лиши мене в спóкої, врешті!»    Ще я не змовк, а вона — вже на колінах моїх. Часто: «Таж сором…» — зітхав, — а вона, тамуючи сльози:    «Сором кохати мене?.. Ну й дожилась, дожилась!..» Шию руками мені обів’є — все цілує й цілує, [10]   Поки мене не вкладуть ті поцілунки рясні. От і подоланий я! Вже не зброю — домашні діяння    Та свої власні бої славити буду в піснях. Мав я і скіпетр в руці{109}: трагедія нашим старанням    Виросла; їй і служив, скільки ставало снаги. Висміяв паллу Амур, і котурни мальовані, й скіпетр,    Що його похапцем я, так по-домашньому, взяв. І манівцем повело божество мене — любка гнівлива,    От я котурни й відклав — і тріумфує Амур. Що до снаги, те роблю: научаю майстерно кохати [20]   (Втім, та наука тонка вчителю шкодить не раз) Чи сную вірші про те, що Уліссові шле Пенелопа,    А чи, Філлідо, про твій, скривджена владарко, плач, — А чи про те, що Паріс, Макарей, і Ясон безсердечний,    І Гіпполіт, і його батько читали колись; Що промовляла, журна, з мечем у правиці Дідона,    Що — повелителька струн Лесбосу ліри — Сапфо. Скоро вернувсь мій Сабін, об’їхавши світ, із собою    Він попривозив листи — відгуків слово живе. Значить, Улісса печать упізнала жона його вірна, [30]   Мачуха Федра — до рук лист Гіпполіта взяла; Благочестивий Еней відповів нещасливій Еліссі;    І до Філліди є лист, тільки б живою була! До Гіпсіпіли прийшло від Ясона писання печальне;    Люблена, Фебові в храм ліру Сапфо хай складе. Так-от і в пісні твоїй, хоч оспівуєш зброю, мій Макре,    Побіч із Марсом, бува, золотом блисне Амур. Є там Паріс і жона-перелюбниця (славою — злочин!),    Є Лаодамія{110} ще, — з мужем померла вона… Радше — я ж знаю тебе! — не бої, а кохання ти славиш, — [40]   І таки в мій, прийде час, табір ти перебіжиш!