Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— То вже усе? — питає вона.
— Ні, ще не все.
— Ану, поправся.
Він ще раз як нею гримнув, то забив по коліна.
— Спробуй ще раз, — каже вона.
За третім разом забив у землю по пояс. Вона вискочила й говорить:
— Я теж ґаздиня й хочу хоч чоловікові показати, що я чогось варта.
— Маєш повне право.
Вона його як підняла, як загараздила у землю по коліна, а ключ розімкнувся, і ноги відділилися від тулуба. Подумав він собі, що життя вже нема. Що робити? Знімає з себе золотий пояс і дарує жінці:
— Упережи, сестро, себе, бо ти цього варта, а я носити цей пояс не вартий.
Вона взяла пояс, а то — з чистого золота. Де силач не боровся — всюди перемагав, і місто давало йому великі гроші за це видовище. Він купував таку золоту бляшку, як палець, і чіпляв на пояс. Бракувало ще три бляшки, і весь пояс був би у золоті.
Жінку вітають: плещуть, на руках піднімають. А чоловік, як побачив, що вона така сильна, а він її бив — лишив коня з возом, а сам утікає. Жінка кричить поліції:
— Доганяйте чоловіка, бо покидає мене!
Приводять його і питають:
— Чого ти, чоловіче, від такої славної жінки утікаєш?
— Йой, утікаю, бо мені буде кінець. Я ж її не раз бив та й кочергою аж під піч заганяв. Якби був знав, що вона така сильна, то не робив би такого.
А жінка говорить:
— Чоловіче любий, їдьмо додому.
І вони ще довго жили, але чоловік більше й пальцем її не торкнув.
За потрійну плату
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину — сам їсть і п'є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
— Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
— Який же ти у біса візник! — розсердився пан.
— Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину.
Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав — адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
— А що ти там жуєш?..
— Що ж нам жувати, пане? — одказує візник. — Жую суху солому!
«Тьху! — скривився пан. — Мужик — як та худобина!..»
Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…
Довелося ще на одну нічку зупинитися у лісі.
Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
— А що ти там жуєш?..
— Що ж нам жувати? — зітхає візник. — Знову кляту солому жую!
— Може… може, і мені даси? — просить тихенько пан.
— Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю…
— Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
— Тоді прошу красно!..
Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.
Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.
— У тебе, — каже візникові, — мабуть, воляче горло — таку погань їси!
А візник уже регоче, аж за черево береться…
Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.
Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, — зразу й дорогу вже знайшов.
Заїхали у якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.
Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задарма: взяв од нього потрійну платню.
Закопане золото
Мав тато трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, тато працював, як віл, — чорнів від роботи, руки йому пухли, кров висікала з пальців, а сини ходили собі понад ріки, лісами, висиплялися у садку.
Казав їм тато:
— Сини мої, працюйте, бо тяжко вам буде, коли я вмру.
А найстарший син говорить: