Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

— Що ж тобі Бог дав, чоловіче, чи бичка, чи теличку?

— Та я б тобі, жінко, і сказав, так і сам не знаю, що воно там таке й є.

— Ох ти, йолопе, йолопе, божевільна голово! Не зна, що у нього і найшлось… Якби ти був путящий чоловік, то узяв би його додому, от би нам і користь.

Давай його лаяти, давай його коренити, аж у вічі лізе.

— Та годі тобі лаяться: ну я піду, візьму своє теля.

— Як же ти його візьмеш, розумна ти голово?

— Та як? Піду та й візьму; прийду туди, де ночував, та й скажу: віддайте моє теля, бо я у вас ночував та й отелився.

— Тю, тю, дурний! Хіба ж так можна? Ти прийди туди, де ночував, стань під ворітьми та й мичи: «Му-му-му!..» А теля почує та й обізветься до тебе, от тоді ти його і бери.

От Хома узяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, найшов там той двір, де ночував, положив голову на ворота та й давай мичать. Мичить та й мичить, а теля все не одзивається. Коли це виходить хазяїн двора та й пита його:

— Чого ти тут, чоловіче, мичиш?

— Та чого? Я тут у вас недавно ночував та й отеливсь на печі, так тепер жінка прислала мене, щоб я взяв у вас своє теля.

— А, так це ти?

— Я.

— Ну іди ж ти у хату, так ми тобі і віддамо твоє теля.

Хома здуру і пішов. От тільки що він на поріг, а тут як ухопили його за шерсть та як почали кулачити, щоб не робив слави людям та не лякав їх. Кулачили-кулачили, трохи печінки не відбили; доти його вчили, поки Хома якось не вирвавсь із рук та не втік із хати. Як вихопивсь із хати, та тоді давай Бог ноги: насилу з душею втік. Приходить додому, до своєї жінки, а вона його і пита:

— Ну що, чоловіче, узяв своє теля?

— Хай тебе поб'є лиха година з твоїм телям. Тепер я знаю, що то воно за теля таке було.

— Тю, тю на тебе! Верзе не знать що; сказано — «дурному ні в людях, ні дома», так воно й єсть.