Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

— Та я, Хома, кум твій.

— А, це ти, Хомо?

— Я, куме.

— Чого ж це ти ніччю ходиш?

— Та чого? Вийшов я із хати та й заблудив, та тепер і не знайду ніяк свого двора, так оце прийшов до тебе, щоб ти запоміг моєму горю: вийди, спасибі тобі, та доведи мене до хати.

Той кум Петро вийшов; дивиться на Хому, аж він зовсім роздягнутий, та ще й без штанів.

— Та це ти, куме, босий?

— Та босий!

— Та ще в одній сорочці?

— В одній сорочці.

— А, лишечко! Та ти ж замерзнеш, поки я тебе доведу.

— Так що ж мені казати?

— А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу.

— Ну й ну!

Ото сів Хома на кума на Петра, та й поїхали вони. Добрались до Хоминої хати; кум Петро зараз під вікно та й гука:

— Кума, здорова була!

— Здоров був! А що ти таке єсть?

— Я Петро, кум твій!

— А що тобі треба, куме?

— Та що? Візьми свого Хому, а то замерзне.

— Що ти, куме, мій Хома дома, ось біля бока лежить; ось озвись, Хомо.

— А хто там такий? — гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.

Слуха Петро, так-таки як єсть голос Хоми.

— Що ж це воно таке сидить на мені?

— Та то, куме, сатана! Ось полапай його, якщо волохате, так то небезпременно сатана!

Лапнув кум Петро, аж воно волохате… Як кинеться ж тоді Петро від вікна, як хокне з себе Хому та давай тікать.

Біжить та хреститься: «А Господи Cyce Христе, це ж мене сатана осідлала…»

Зоставсь оп'ять Хома босий, в одній сорочці на морозі.

Стояв, стояв, а далі надумавсь та й пішов спати у хлів.

А в хліві лежав бугай; він підібравсь під бугая та й заснув.

Ото чуть стало розвидняться надворі, а жінка вже й випустила із хати полюбовника, а сама пішла по двору та й туже за Хомою:

— Головонько ж моя бідная, головонько моя безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!

А Хома ось і виходить із хліва.

— Де це ти був?

— А хіба ти не знаєш де? Я вчора до тебе стукав, стукав, а від тебе ні слуху ні духу.

— Що ти? Бог з тобою! Я за тобою усю ніч вибігала і по двору, і по задвірках, і по вулицях, а тебе наче злидень злизав.

— Дивно мені, а я усю ніч простукав у тебе під вікном, а ти одно: «Мій Хома дома, ось біля бока лежить…» Так я пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув.

— Що це ти кажеш?

— А що?

— Так ти під бугаєм ночував?

— Під бугаєм.

— Ах ти, скажена собако! Що ж це ти наробив?

— Та що ж я там наробив?

— А то, що ти тепер тільний, от що! — Давай його лаяти та приговорювати: — Ах, побила б тебе лихая година та нещаслива! І що тепер казати з тобою? Чи ти знаєш, що ти тепер скоро будеш телиться? Ну от же що я тобі скажу: іди ти у чужу слободу та там і телись, а в своїй слободі і слави не набирайсь.

Та знов давай його лаять та причитувати.

— Та хай грець твоєму батькові! Я й піду на чужу слободу, аби ти тільки не лаялась…

От і зібравсь Хома. Узяв мішечок, хліба в мішечок, та й пішов на чужу слободу телиться. Іде собі та йде та все полем та ярами, щоб страму не набираться, аж гульк — на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки прохожого розірвали. Голова оддалік, рук зовсім нема, а ноги у чоботях, заморожені. Дивиться Хома на чоботи — добрі. «Дай візьму собі, вони здадуться». Узяв та й пішов далі, у слободу. Приходе у слободу і давай проситься у людей ночувати, бо було, бач, уже під вечір. Упрохався до одного мужика. Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть йому: