Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
- Автор: Кафка Франц
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-008-4
- Переводчик: Алексей Потапович Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники». Краткое содержание книги:
Це найповніше видання творів Кафки українською мовою.
* * *
Франц Кафка
(3.07.1883—3.06.1924)
Австрія (Австро-Угорщина)
Франц Кафка (нім. Franz Kafka) — один із найвидатніших німецькомовних письменників XX ст. Його твори, просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом та вищим авторитетом, є унікальним явищем у світовій літературі. «Могутність Кафки безсумнівна», — стверджував Х.-Л. Борхес. Батько письменника походив з чеськомовної єврейської громади, а мати — Юлія (Льови) — з німецькомовної. Сам Кафка писав німецькою, хоча добре знав і чеську, й французьку. Обидва його молодші брати померли, не досягти дворічного віку, а сестри — Еллі, Валлі та Отла — загинуть у гітлерівських концтаборах. Закінчивши Празький Карлів університет, Кафка отримав ступінь доктора права і працював на скромних посадах у страховому відомстві до 1922 р. Робота його завжди обтяжувала. На першому плані залишалася література, яка «виправдовувала все його існування». Через ранній розрив з батьками Кафка був змушений вести дуже скромний спосіб життя, що наклало відбиток на його психологію і здоров’я. Аскетизм, самоосуд та хворобливе сприйняття дійсності — усі ці якості яскраво проступають у його знаменитому «Листі до батька». Кафка помер від сухот. Передсмертні його слова такі ж дивні, як і життя: «Лікарю, дайте мені смерть, бо інакше ви вбивця». За життя він опублікував три збірки новел: «Споглядання», «Сільський лікар», «Голодомайстер» та кілька оповідань. Головні твори — романи «Америка», «Процес» та «Замок» — залишилися незавершені і побачили світ уже після смерті автора, всупереч його останній волі. Це перше в Україні ґрунтовне зібрання творів Кафки, здійснене трьома знаними майстрами перекладу.
— Зайди на хвильку до нас, Ґрето, — мовила пані Замза, сумно всміхаючись, і Ґрета, все ще озираючись на тіло, пішла за батьками до їхньої спальні. Робітниця прихилила двері й відчинила навстіж вікно. Хоч ще було дуже рано, у свіжому повітрі відчувалося тепло: адже кінчався вже березень.
Зі своєї кімнати вийшли пожильці й здивувалися, що на столі немає сніданку; за них забули.
— Де сніданок? — понуро спитав середній пожилець у робітниці. Та приклала пальця до вуст і кивнула їм на Ґреґорову кімнату — хай увійдуть і подивляться. Пожильці зайшли і, заклавши руки в кишені поношених сурдутів, поставали навколо Ґреґорового тіла. В кімнаті тим часом повиднішало.
Рантом двері із спальні відчинились, і на порозі з’явився пан Замза в мундирі; жінка й дочка підтримували його під руки. Вони були трохи заплакані; дочка тулилась обличчям до батькового плеча.
— Забирайтеся геть із мого дому! — мовив пан Замза і показав на двері, не відпускаючи від себе дружини й дочки.
— Що ви хочете цим сказати? — трохи сторопіло спитав середній пожилець і солодко всміхнувся.
Решта двоє тримали руки за спиною і безперестанку терли їх, ніби радісно чекали великої сварки, що мала для них добре скінчитися.
— А те, що чуєте, — відповів пан Замза й однією лавою з жінками, що підтримували його, підступив до пожильця. Той спочатку стояв тихо, дивлячись собі під ноги, ніби обмірковував своє нове становище.
— Ну, коли так, то ми йдемо, — сказав нарешті він і глянув на Замзу, ніби у своїй покірливості, що раптом опосіла його, навіть на це просив дозволу.
Пан Замза лише мовчки покивав головою, сердито дивлячись на нього. Тоді пожилець справді сягнистим кроком рушив до передпокою; його друзі, що вже з хвилинку як перестали терти руки і уважно стежили за розмовою, потюпали за ним, наче боялися, що пан Замза перший зайде до передпокою і роз’єднає їх з ватажком. У передпокої всі троє познімали з гачків капелюхи, взяли свої ціпки, мовчки вклонились і залишили помешкання. З якогось цілком необґрунтованого, як виявилося, недовір’я пан Замза вийшов з дружиною та дочкою на помісток; перехилившись через поруччя, вони дивилися, як пожильці хоч повільно, але неухильно спускались довгими сходами донизу: на кожному поверсі вони робили закрут, зникали з очей і за мить знову з’являлися; що нижче вони спускалися, то менше ними цікавилась сім’я Замзи, а коли їм назустріч почав підійматися, гордовито ступаючи, різників помічник з ношею на голові і скоро поминув їх, пан Замза з родиною залишили поруччя і, ніби їм спав тягар з пліч, повернулися назад до помешкання. Вони поклали собі сьогодні добре відпочити й погуляти; і обоє старих, і Ґрета не тільки заробили цей відпочинок, а й конче потребували його. І вони сіли до столу писати три пояснювальні листи: пан Замза своїй дирекції, пані Замза — замовникові, а Ґрета — господареві крамниці. Коли вони саме писали, зайшла робітниця сказати, що вже йде, бо скінчила ранкову роботу. Всі троє, схилившись над листами, спочатку лише кивнули, не дивлячись на неї; проте робітниця не йшла, і вони сердито підвели голови.
— Ну? — мовив пан Замза.
Робітниця стояла в дверях і всміхалася, ніби мала сповістити їм якусь велику радість, але хотіла зробити це аж тоді, коли її добре поспитають. Майже пряме маленьке страусове перо в неї на капелюшку, що, скільки робітниця була в них, завжди дратувало папа Замзу, колихалося на всі боки.
— То що ви хочете? — спитала пані Замза, яку робітниця найбільше поважала.
— Ну… — почала робітниця і зайшлася веселим сміхом, — ну, вам нічого клопотатися, де діти ту погань. Усе вже зроблено!
Пані Замза й Ґрета схилилися над листами, ніби мали намір писати далі; пан Замза, помітивши, що робітниця хоче розповісти все докладно, рішуче спинив її рукою. А що їй не дозволили говорити, вона згадала, що дуже поспішає, сказала ображено «адью вам!», повернулась і вийшла, так грюкнувши дверима, що аж вікна забряжчали.
— Ввечері ми її звільнимо, — мовив пан Замза, проте ні жінка, ні дочка не обізвалися — робітниця, здавалось, порушила їхній ледве здобутий спокій. Вони підвелися і, обнявшись, підійшли до вікна. Пан Замза повернувся в кріслі у їхній бік, хвилину мовчки дивився на них, тоді сказав:
— Ходіть-но сюди. Забудьте нарешті те, що було. І не кидайте мене напризволяще.
Дружина й дочка відразу підійшли до старого, почали біля нього упадати й швидко докінчили свої листи.
Потім усі троє вийшли з помешкання, чого не робили вже місяцями, і поїхали електричкою на природу, за місто. Вони сиділи самі на весь вагон, заллятий сонцем. Зручно вмостившись, родина обговорювала свої надії на майбутнє, і виявилося, що вони не такі вже й погані, як добре зважити. Всі троє мали цілком пристойну працю, а надалі сподівалися мати й ще кращу — раніше вони про це просто не питали одне в одного. А тепер їхнє становище, звичайно, найкраще і найлегше поліпшити, змінивши житло; вони хотіли знайти собі менше, дешевше, але зручніше і взагалі практичніше помешкання, ніж їхнє теперішнє, яке ще напитав колись Ґреґор. Отак розмовляючи, пан і пані Замза майже одночасно помітили, що їхня дочка, яка ставала дедалі жвавішою, останнім часом хоч і пережила таке лихо і щоки її зблідли, зробилася стрункою, вродливою дівчиною. Вони замовкли, майже несвідомо порозумілися поглядом і подумали, що час уже шукати для неї добру пару. А коли дочка перша схопилася виходити з поїзда і потягнулася молодим тілом, батьки побачили в цьому підтвердження своїх задумів і добрих надій.