Обережно, тригери

Ми спали на широкому виступі скелі, а поряд текла крижана вода, і прокинулися, оповиті хмарами, серед сіро-блакитних тіней, що передують світанку.

— Ти хлипав уві сні, — сказав Калум.

— Мені наснився сон, — відповів я.

— Мені не сняться погані сни, — відказав він.

— Це був хороший сон, — заперечив я. Я не збрехав. Мені наснилося, що Флора ще живе. Вона нарікала на сільських хлопчаків і розказувала мені про час, який провела на пагорбах з худобою, і про різні дрібниці, всміхаючись широкою усмішкою та відкидаючи назад своє волосся, таке ж золотаво-руде, як у матері, хоча тепер волосся її матері торкнулась сивина.

— Від хороших снів чоловік не мав би так ридати, — сказав Калум. І додав, після паузи: — У мене не буває снів — ні хороших, ні поганих.

— Справді?

— Востаннє я бачив їх у молодості.

Ми встали. І тут мені спало на думку:

— Ти перестав бачити сни після того, як відвідав печеру?

Він промовчав. Ми піднімались гірським схилом прямо в туман, а над нами сходило сонце.

Туман все густішав і заливався сонячним сяйвом, але не розсіювався, тож я усвідомив, що ми йдемо крізь хмару. Усе навколо світилося. А потім мені здалося, що я дивлюся на чоловіка мого зросту — малого, горбатого чоловіка з обличчям-тінню, який висів переді мною у повітрі, як привид або ангел, і коли я ступав, він теж рухався поряд. Від світла навколо нього з’явився ореол, а ще він мерехтів, тому я не міг зрозуміти, близько він був чи далеко. Я бачив дива і бачив жахи, але я ще ніколи не зустрічав нічого подібного.

— Це магія? — запитав я, хоча в повітрі нею і не пахло.

Калум відповів:

— Це пусте. Просто властивість світла. Тінь. Відображення. Не більше. Поряд зі мною теж є чоловік. Він йде тоді, коли йду я.

Я обернувся, але не побачив нікого поряд з ним.

А потім маленький мерехтливий чоловічок зник, а з ним зникла хмара, і настав день, і ми були самі.

Увесь ранок ми дерлися догори. Калум вивихнув щиколотку за день до того, коли послизнувся біля водоспаду. Вона опухала в мене на очах — опухала і червоніла, але його крок від того не збивався, і навіть якщо йому було неприємно або боляче, його обличчя цього ніяк не видавало.

Коли обриси світу почали розпливатися від присмерків, я запитав:

— Ще довго?

— Година, а то й менше. Ми дістанемось печери і ляжемо спати. Вранці підеш всередину. Візьмеш стільки золота, скільки зможеш донести, і ми підемо назад, до переправи.

Я поглянув на нього — не в міру дужого і схожого на вовка чоловіка з сивіючим волоссям і сірими очима, — а тоді мовив:

— Ти спатимеш зовні печери?

— Так. В печері немає чудовиськ. Немає нічого такого, що вилізе і схопить тебе вночі. Нічого, що може нас з’їсти. Але не заходь туди до світанку.