Обережно, тригери

Він мовив:

— А ти дужчий, ніж здається, — і я подумки вилаяв себе за таку дурість. Напевно, він побачив це по моєму обличчю, бо після того, як обтрусився (наче собака, всіявши все довкола краплями), сказав: — Мій хлопчик Калум розказав мені історію, якою ти з ним поділився — про те, як по тебе прийшли Кемпбелли, але дружина послала тебе в поле, і вони думали, що ти дитина, а вона — мама.

— То лише байка, — відказав я. — Таке розказують, щоб згаяти час.

— Та ну? — промовив він. — Бо я чув історію про те, як кілька років тому Кемпбелли послали групу нальотчиків, які мали помститися комусь за вкрадену худобу. Вони пішли, але назад так і не повернулися. Якщо такий коротун, як ти, може вбити дюжину Кемпбеллів… то певно, що ти сильний і швидкий.

«Я точно дурень», — подумав я, жалкуючи, що розказав малому ту історію.

Я прикінчив їх один по одному, як кроликів, поки вони виходили відлити або поглянути, що сталося з товаришами: я вбив сімох до того, як моя дружина вбила першого. Ми закопали їх у лісовій долині, а зверху виклали каїрн[26] зі стосу камінців, щоб їхні привиди не вибрались нагору. Нам було сумно: Кемпбелли пройшли таку дорогу, щоб мене вбити, а натомість нам довелося вбити їх самих.

Убивство не приносить мені радість: жодна людина, чоловік чи жінка, не має йому радіти. Іноді убивство необхідне, але це завжди лиха річ. У цьому я не сумніваюсь, навіть після подій, про які тут іде мова.

Я взяв мотузку у Калума Мак-Іннеса і почав дертися все вище й вище по камінню до того місця, де водоспад виступав зі схилу пагорба і де було достатньо вузько, щоб перейти. Там було слизько, та я зміг перебратись без пригод. Я прив’язав мотузку, як годиться, спустився нею, кинув кінець своєму супутнику і допоміг йому перейти.

Він не подякував мені — ні за те, що я його врятував, ні за те, що допоміг нам перебратися. Але я й не сподівався на подяку. Хоч я також не очікував, що він скаже таке:

— Ти не повноцінний чоловік, до того ж потворний. Твоя дружина така ж мала й потворна, як і ти?

Я вирішив не ображатися, навмисно він таке сказав чи ні. Я лише мовив:

— Ні. Вона висока жінка, трохи нижча за тебе, і коли вона була молодою — коли ми обоє були молоді — дехто вважав її найвродливішою з-поміж усіх дівчат у низовині. Барди складали про неї пісні, оспівуючи її зелені очі та довге золотаво-руде волосся.

Мені здалося, що я побачив, як його обличчя сіпнулось, хоча, можливо, я це уявив або, радше, бажав уявити.

— І як же ти завоював її прихильність?

Я розказав, як є:

— Я хотів її, а я добиваюсь того, що хочу. Я не здавався. Вона сказала, що я мудрий, добрий і завжди зможу її забезпечити. І я забезпечую.

Хмари знову почали спускатись — і світ довкола м’якшав, втрачав обриси.

— Вона сказала, що я стану гарним батьком. І я зробив усе можливе, щоб виростити своїх дітей. Які також, якщо тобі цікаво, нормального зросту.