Обережно, тригери
- Автор: Гейман Нил Ричард
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-25-1
- Переводчик: Максим Бакалов
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Обережно, тригери». Краткое содержание книги:
«Обережно, тригери!» торкається теми масок, за якими криється наше справжнє «я», щоб показати вразливі сторони людства і виявити, ким ми є насправді. Дивовижне поєднання історій про почвар і привидів, наукової фантастики і казок, магічного реалізму та поезії, що відкривають перед читачем царство вражень та емоцій.
— Я чув, що шукали, — сказав я йому. — Хоча одні вважали, що її викрали розбійники, а інші — що вона втекла з мідником або пішла до міста. Та все ж її шукали.
— Ага. Я бачив те, що бачив — мабуть, треба було стояти там, де я стояв, щоб це побачити. Напевно, я вчинив щось лихе.
— Напевно?
Він відповів:
— Я взяв золото з туманної печери. Мені більше не зрозуміти, чи існує добро та зло. Я передав повідомлення через дитину в заїжджому дворі, щоб вони знали, де її шукати.
Я заплющив очі, але від того темніше не стало.
— Зло існує, — відказав я йому.
У моїй голові зринув її скелет: звільнений від одягу, очищений від плоті, голий і білий, теліпається, як дитяча лялька, на терені, прив’язаний до верхньої гілки золотаво-рудим волоссям.
— На світанку, — продовжив Калум Мак-Іннес так, наче досі ми теревенили про харчі чи погоду, — ти залишиш свій кинджал тут, бо так заведено, а тоді підеш у печеру і винесеш стільки золота, скільки зможеш донести. І понесеш його з собою назад на материк. Жодна душа в цих краях, знаючи, що ти несеш і звідки воно, не забере його в тебе. Потім відправиш золото на той берег до короля і він заплатить своїм людям, нагодує їх та купить зброю. Одного дня він повернеться. Скажеш мені тоді, чи зло існує, маленький чоловіче.
Коли зійшло сонце, я зайшов у печеру. Всередині було вогко. До мене донеслося дзюрчання води, що текла по стіні, а ще я відчув на обличчі дотик вітру, що було дивно, адже всередині гори ніякого вітру не буває.
Я уявляв, що печера буде набита золотом. Що злитки золота будуть викладені штабелями, як дрова, а між ними стоятимуть мішки золотих монет. Що там будуть золоті ланцюжки, персні і тарілки, складені горою, як посуд з порцеляни в багатому будинку.
Я уявляв багатства, але нічого подібного тут не було. Самі тіні. І камінь.
Та все ж тут було щось іще. І воно вижидало.
Я маю багато таємниць, але є одна така, що захована під усіма іншими, і навіть мої діти про неї не знають, хоча моя дружина, здається, здогадується: моя мати була звичайною смертною, донькою мірошника, а от батько завітав до неї з Заходу, куди і повернувся після того, як повеселився з нею. Мене не хвилює моє походження: я впевнений, що він її не згадує та й навряд здогадується про моє існування. Але від батька мені дісталося маленьке, швидке і сильне тіло, а може й щось іще — не знаю напевне. Я потворний, а він був гарний — принаймні так мені розказувала мати, — хоча, думаю, її ввели в оману.
Я задумався: «Що б я побачив у печері, якби мій батько був простим шинкарем з низовини?»
— Ти б побачив золото, — глибоко зсередини гори пролунав голос, який я спершу прийняв за шепіт. Він звучав самотньо, спантеличено і нудно.
— Я б побачив золото, — сказав я вголос. — Справжнє золото чи лише ілюзію?
Моє питання розвеселило його.
— Ти мислиш, як смертний — ніби усе має бути одним чи іншим. Смертні бачать золото і можуть його торкатися. Вони несуть золото додому, відчуваючи його вагу, а потім обмінюють у інших смертних на те, що їм потрібно. Яка різниця, справжнє золото чи ні, якщо вони можуть його бачити, торкатися, красти і вбивати за нього? Вони хочуть золота, і я його їм даю.
— А що ти забираєш в них за золото?
— Не так вже й багато, бо мої потреби малі, а ще я стара; надто стара, щоб піти за сестрами на Захід. Я куштую їхню радість й задоволення. Я живлюся — лиш трішки — тим, що їм не потрібно, що вони не цінують. Пробую серце, облизую й пощипую їхню ніжну совість, відколюю шматочок їхньої душі. І в обмін на золото частинка мене покидає цю печеру разом із ними, і споглядає світ крізь їхні очі, бачить те, що бачать вони, аж до самої смерті — тоді я забираю те, що належить мені, назад.
— Ти явишся переді мною?
У темряві я бачив краще, ніж будь-яка людина, народжена від чоловіка й жінки. Я помітив, як щось заворушилося в тінях, а потім вони застигли й зсунулись, і щось безформне з’явилося на межі мого сприйняття — там, де воно стикається з фантазією. Збентежений, я мовив єдине, що варто казати в таких випадках:
— Постань переді мною в формі, яка не зашкодить і не образить мене.
— Це те, чого ти хочеш?
Десь далеко крапнула вода.