Обережно, тригери

— Лише один, — він завагався. — Я шукав печеру увесь шістнадцятий рік життя, бо чув легенди і вірив, що якщо добре шукати, то можна знайти. Мені стукнув сімнадцятий рік, коли я нарешті дістався до неї. Я взяв із собою стільки золотих монет, скільки зміг.

— І тебе не лякало прокляття?

— Коли я був молодий, мене ніщо не лякало.

— І що ж ти зробив з отим золотом?

— Частину сховав — лише я знаю де. А на решту оплатив викуп коханої жінки і збудував красивий будинок.

Він затнувся — так, неначе сказав щось зайве.

Перевізника на пристані не було. Лише на березі стояв маленький човен — у нього б ледь помістилися три звичайних чоловіки, — прив’язаний до покрученого і напівзгнилого стовбура, а поряд висів дзвіночок.

Я подзвонив у нього, і незабаром до нас на берег спустився гладкий чоловік.

Він сказав Калуму:

— З вас за переправу я візьму один шилінг, а з вашого хлопчика — три пенні.

Я випростався. Хоч я не такий високий, як інші чоловіки, але гордості у мене не менше.

— Я теж чоловік, — відказав я. — І заплачу вам шилінг.

Перевізник зміряв мене поглядом, а тоді почухав бороду.

— Перепрошую. Мій зір вже не такий ясний, як був колись. Я відвезу вас на острів.

Я передав йому шилінг. Він зважив його у руці і мовив:

— Ти збагатив мене на дев’ять пенсів, а міг і обдурити. А дев’ять пенсів — то великі гроші у наші темні часи.

Вода була кольору сланцю, хоч у ній відбивалася блакить, а на хвилях один за одним ганялися баранці. Він відв’язав свій човен і, гуркочучи галькою, потягнув його до води. Ми увійшли у холодний канал і вмостилися у човні.

Весла плеснули по морю, він поволі посунув вперед. Я сидів найближче до перевізника, тож мовив:

— Дев’ять пенсів. Це непогана платня. Та я чув, що в горах на Туманному острові є печера, вщерть набита золотими монетами — скарбами древніх.

Він похитав головою, відмахуючись.

Калум впився у мене поглядом — його губи були стиснуті так міцно, що побіліли. Я не зважав і запитав чоловіка ще раз:

— Печера, набита золотими монетами — подарунок народів Півночі чи Півдня, чи тих, хто ніби був тут задовго до нас: тих, хто втік на Захід, коли тут стало людно.

— Чув про неї, — відповів перевізник. — І за прокляття чув. Вважаю, що одне варте іншого.

Він сплюнув у море. А потім мовив: — Ти чесна людина, карлику. Я це по твоєму обличчі бачу. Не шукай печеру. Нічого хорошого з того не вийде.

— Звісно, ваша правда, — сказав я йому щиро.

— Я в цьому певен, — відповів він. — Не щодня мені доводиться везти розбійника й малого карлика на Туманний острів.