Спадкоємець [Преемник - uk]

Напевне, щось таке відбилося в мене на обличчі — тому що він скоса глянув на мене й схлипнув. Хто-хто, а я чудово знаю — скривджений зберігає гордощі, поки навколо байдужі. Варто просочитися хоча б краплині співчуття, розуміння, жалощів — і стримати сльози стає майже неможливо…

Луар судомно зітхнув, знову глянув на мене — і я зрозуміла, що його зараз прорве. На хвилину мені навіть стало лячно — все-таки є речі, яких краще не знати…

Але він уже не міг зупинитися. Слова текли з нього навпіл зі слізьми.

Вислуховувати чужі сповіді мені доводилася й раніше; обличчя в мене таке, чи що — але мало не всі дівчиська в притулку рано чи пізно мусили поплакати в мене на грудях. Однак їхні сумні долі були немудрі, всі схожі одна на одну — історія ж, розказана Луаром, змусила волосся ворушитися на моїй голові.

Я ладна була не повірити. Можна було якось напружитися та уявити собі пана Егерта Солля з перекошеним обличчям, який без єдиного слова виїжджає в ніч, — і я була свідком чогось такого… Але пані Торія, що б’є власного сина?! Пані Торія, котра проклинає обожнюваного Луара як «вилупка» й «виродка» та виганяє його з дому, б’ючи свічником по обличчю?

Він замовк. З жахом я усвідомила раптом, що після всього сказаного цей хлопець перестав бути мені випадковим знайомим. Школи не слід підбирати бездомних цуценят, щоб погодувати, приголубити, а потім вигнати із чистим сумлінням: жив на вулиці й далі житиме на вулиці, хіба щось змінилося?

О Небо, в нього що, справді більше нікого нема? Ні бабусі, ні дідуся, ні тітки, зрештою? Що це за недобрі жарти долі — вчора я була для нього те саме, що служниця, а сьогодні він плаче переді мною, мучиться, соромиться, але плаче?

Я сіла з ним поруч. Обійняла його міцно — як колись у притулку, втішаючи чергову дурепу; він дрібно тремтів, він був брудний і жалюгідний — але я відчула, як його плечі трішки розслаблюються під моїми руками.

Не пам’ятаю, що я йому казала. Розрада мусить бути безглуздою — тоді вона особливо ефективна.

Він затих і схлипував дедалі рідше. Я шепотіла щось на кшталт того, що «все буде гаразд», гладила його вологе волосся, дихала у вухо, а сама все думала: от халепа. Маєш новий клопіт; тепер він або помириться з родичами та зненавидить мене за ці свої сльози — або не помириться, і тоді зовсім зле, хоч бери його в трупу героєм-коханцем…

А своїх сліз він все одно мені не пробачить.

О Небо, я молодша за нього десь на рік — але старша років на сто…

Я обережно відсторонила його; він мовчки влігся на Флобастерову скриню. Я підмостила йому під голову якесь ганчір’я, пробурмотіла останні слова розради, переконалася, що він впав у напівсонне забуття й вилізла назовні. Флобастер сидів неподалік на вузькому поліні — стеріг, значить. Оберігав нашу інтимну розмову від випадкових вух, що заблукали.

Коротко й без подробиць я ввела його в курс справи. Він довго погойдувався з п’яти на носок, з носка на п’яту, свистів, витягаючи губи трубочкою, та чухав потилицю.