Позичений чоловік

Вирядивши мене в усе новеньке, в усе з магазину чи з ярмарку, Одарка Дармограїха ставала зоддалік, дивилась на мене замилувано й гомоніла щасливо:

– От поміркуй, Хомо, якби я мала таку вдачу, що з хати димом, з двору вітром к чортовій матері, то чи ходив би ти в такому багатстві?

– Авжеж, Одарко, якби тобі щодень був Великдень – пропали б, як руді миші.

– А якби я була така господиня, що три городи – одна диня?

– Було б тоді у нас сім закутів – одна свиня.

– Бачиш, Хомо, я не така, як то кажуть: про мене – нехай вовк траву їсть у мене. Я, Хомо, дбайлива, а тому ти в мене й ходиш в багатстві, як ясний місяць.

Я іще не знав Одарку Дармограїху, так скоро потроху взнавати почав. Ха, недарма сказано: якби чоловік знав, що не знає, то б і мав, що не має! Справедливе казання про моє життя і мої пригоди. В Одарки була хіть не тільки до продажу чи купівлі, а й до всяких обмінів. Перегодом позникали і нові сподні, і смушева шапка, і в’язаний светр, і голубі штани. Замість них появилося зовсім інше вбрання та взуття, приміряючи яке на мені, Одарка гомоніла з дитячою втіхою:

– Я, Хомо, як отой циган, маю дві шкури: одну оддам, продам чи обміняю, а в другій сама зостанусь. За оцю жилетку чорного сатину я віддала смушеву шапку...

– Одарко, – дорікав їй, – хто міняє, той не має.

– Я маю – і ти матимеш, бо до жилетки я доплату взяла ! А за ці хромові чоботи я віддала славну телячу шкуру, але й сама вже мусила доплатити...

– Одарко, міняйло без штанів ходить...

– Хомо, буває, що міняють бика на індика чи шило на швайку, а я таки не прогадала. Ну, довелося капосному спекулянтові півока могоричу поставити, бо любить випити.

– Ага, бич на бич, аби могорич.

– Хомо, старці колись у давнину паліччям мінялись – і то замогоричували! А мені ж так кортіло, щоб ти був схожий у новому вбранні... – Хитро так, задоволено оглядала мене з усіх боків, в’ючись по хаті, як хмелина. – Знаєш, на кого?

– На кого? Та, либонь, тільки не на себе. Вбрала мене, як чорта на утреню.

– Багато ти тямиш! – гнівалась Одарка й на хвильку ставала така, що коли б зараз сім собак – то від усіх сімох од їлась. Але скоро зласкавлювалась і говорила, мов ціпом молотила. – Я, Хомо, не з отих, що можуть обідрати чоловіка – і виспатися на його ж таки шкурі! Й ти на мене не дмись, як півтора нещастя, бо я таки й справді хочу, аби ти зоставався собою, але був схожий на гарну людину. Знаєш, на кого? На Гната Петровича Пиндюрку, який завідує районною маслобойнею, о! На ньому бачила такі самісінькі хромові чоботи й таку жилетку чорного сатину!

– Одарко, – дивився на неї, мов миша на крупу. – Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба зовсім інше мати...

– А що, га? – Якби могла, то б очима лизнула, так проймала поглядом. – Він іще люльку смалить, то, може, й ти хочеш люльку?