Славка
- Автор: Ткачук Галина
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-202-0, 966-663-191-1 (Серія «Unlimited»)
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Славка». Краткое содержание книги:
Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей.
Про закони людської крові які лишають її жити і роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості.
І трошки про Радість Несказанну.
Але хто це?
Двері відчинені.
По моїй кімнаті хтось ходить.
Я кажу йому: нічого страшного, не лякайся.
Я кажу їй: нічого в цьому страшного.
Я кажу: хто це?
Це жінка, якій я дала гроші.
Вона ішла зі мною від монастиря, біля якого я подала їй.
Я кажу їй: не лякайтесь, — я пропоную їй руку, але в темній кімнаті вже по диханню чути — нічого не уникнути.
Але що це?
Пальцем вона раз по раз торкає струн моєї гітари, тихенько.
Я відходжу у свій куток і відчуваю, що вона вже стисла мою гітару у руці.
Єдине тільки — це щоб вона мене не боялася.
Я не знаю, як вона мене не боялася.
Коли я дала їй копійку — ішов сніг, вона схопила мене за руку. Поруч не було нікого. Поруч ішла служба.
І одразу спитала, чи знаю я цей район. Я сказала — знаю.
Вона спитала, де знаходиться якась установа. Я не пам’ятаю яка. Я не знала.
До монастиря я прийшла, бо мала на душі вину і не мала нічого іншого. Я вдячна цій жінці, що пішла зі мною. Я відчувала свою вину перед нею. Але не зараз.
Потім вона спитала, де вулиця Межигірська. Я сказала, що не знаю.
Вона спитала, який район я знаю краще.
Я сказала — цей.
Але взагалі я не з цього міста.
А з якого?
Я сказала — із Вінниці.
Скільки коштує квиток до Вінниці? — спитала жінка.
Я сказала — двадцять гривень, але зі студентським дешевше.
Двадцять гривень, а зі студентським дешевше? — перепитала мене жінка.
Ага.
І як там, у Вінниці? Як там погода?
Не знаю, я давно там не була. Я тут вчуся.
Вчишся? Де?
Тут, — кажу.
Можливо, вона скоїла який злочин і шукала втечі.
Можливо, я теж. Чому вона мене не боялася?
Коли я ішла туди — я ішла по снігових кучугурах. Нікому їх відвернути. Ішов сніг. Мене перестрів колишній однокурсник Ігор і спитав, куди я іду. Я пообіцяла собі, що нікому цього не казатиму. Бо людина, що я перед нею винна, може здогадатися, що я винна, що вона теж винна, що усі ми страшні. Вона б мене злякалася. Вона б розсердилася, і між нами пролягла б тільки лють.
Ніколи не кажіть свою вину тим, кого скривдили. Ходіть натомість на сповідь.
Ой ні. Робіть навпаки.
Ігор тоді спитав, куди я іду. Я сказала: не знаю.
Він сказав: оце справжня загадкова дівчина: сама не знає, куди іде. Мені сподобалось.
Потім він подзвонив на мобілку комусь, кого теж звали Ігор, і запросив його десь пити пиво, починаючи від метро Льва Толстого. Я спитала, чи не себе він запрошував. Він засміявся і сказав: ні. І зник з-перед очей моїх, і я втекла від лиця його.
Так от, жінка, що пішла за мною, потім спитала, де я живу. (Після запитання, де я вчуся.)
Я сказала: у гуртожиткові.
Насправді я живу не там.
А як туди можна заселитися?
Треба вчитися там, де вчуся я, сказала я.
І пішла від неї, і вона пішла за мною.
Зараз мені хотілося їсти, але з кімнати виходити не можна.
Я не знала, що вона там у куткові робить.
Тихенько, поки мене не відчувають, я зняла свої золоті сережки і поклала до рота.
Потім, як завжди, лягла на підлогу. Тільки так моя спина відпочиває.
Я тихенько ворушилася, і хребці ставали на місце.
Здається, жінка починала мене боятися. Можливо, нам треба було іще поговорити. Усе б стало на свої місця. Я не хотіла. Я перегортала язиком сережки у своєму роті. На них залишився смак моїх вух. Я любила смак своєї шкіри — у дитинстві найкращий харч були шкірки від вавок. Зрештою, у молодості також. Про свою старість я нічого не знала.
Вона встала і пішла по мені кудись. Так, ніби мене і не було зовсім. Я заспокоїлась.
Я заспокоїлась і заснула. Зубами донизу, щоб неможливо було забрати мої найкращі у світі золоті сережки.
Я прокинулась від холоду. Двері були відчинені. Жінка пішла. Добре, що вона мене так і не злякалася. Це була сильна жінка. Я посміхнулася. Таки сильна. Такі, мабуть, дужі руки. Добре ще, що вона не придумала мене душити. Я посміхнулася від такої невідповідної думки.
Рука моя затерпла. І це засмутило. Раніше вона затерпала, тільки якщо я спала на подушці. А зараз я спала взагалі на твердій поверхні — це дуже недобре, що рука тепер затерпла. Це знову щось із хребтом. Я поворушилася — кілька хребців знову тріснуло.
Рот мій був порожній. Я засміялася. Знову проковтнула свої сережки. Нічого, нічого, вони повернуться рано чи пізно.
Але є речі, які вже не повернуться.
Я пішла по кімнаті розшукувати їх.
Так, зник мій паспорт. Я засміялася. Паспорт, де я була заміжня за своїм одним знайомим. Він так косив від армії. Він запропонував: я тобі — мобілку, ти — виходиш за мене заміж.
Ту мобілку я вже десь загубила.
Якщо ти заглиблений у себе багато — то губиш речей достатньо.
Додайте сюди іще короткозорість.
Я нікому не казала, що заміжня.