Славка
- Автор: Ткачук Галина
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-202-0, 966-663-191-1 (Серія «Unlimited»)
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Славка». Краткое содержание книги:
Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей.
Про закони людської крові які лишають її жити і роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості.
І трошки про Радість Несказанну.
— Нічого! Ходімо. Є діла! Є купа справ!
І ми кудись побігли.
Дорогою з Лютого поспадали черевики і шкарпетки, і тепер там, де він ступав, утворювалися купи сміття і собачі висранки.
Коли Лютий помітив це — обтер босі ступні долонями — і з’яви припинилися.
Ми бігли так, поки не дісталися лісу, в якому сніг іще не починав танути.
Лютий задерся на дубочка, зачепився плесном за гілку і звис уздовж стовбура вниз головою.
Його хребет прохрумтів, від чого в лісі одразу значно похолоднішало.
— Ти що виробляєш? — закричав я.
Тоді Лютий підбіг до мене, став спиною до спини і сказав:
— Підніми руки!
Я підняв.
Він обома руками схопив мої долоні і нахилився вперед.
Уся моя спина прохрумтіла, але у лісі від того нічого так і не сталося.
— Менти надходять! — сказав по тому Лю, і ми побігли далі.
Іноді Василій говорив щось або співав, і особисто мене це страхало.
Мама думала, що я боюся, щоб у В. не стався напад, коли ми будемо з ним в хаті лише удвох.
Але я знав, що нападів у чувака не буває.
Він просто завжди був таким, яким був.
І він ніколи не був не він!
І я не боявся, що мені станеться так само.
Я знав, що мені якраз станеться зовсім по-іншому, коли крізь мене пройде інша частина сітки, котра охоплює усіх.
І від думки про те, що має статися мені, мені ставало огидно, як за температури тридцять сім і два.
Я знав: якщо світ підсунув мені цього дивного Василія і вручив у друзі чаклуна Йова — значить: почалося!
Я — Іоаникій Бахмач, чия кров коштовна.
Лютий біг усе швидше, а потім впав і заснув.
Тільки завдяки цьому я його не загубив.
Бо я був добряче відстав.
Лютий лежав між деревами, і його обличчя — це було обличчя Василія, і обличчя Йова, і обличчя Заячої Губи.
3. Г. — це була єдина в історії людина, яка мене доглядати відмовилась.
На верхній губі його був шрам, і весь чувак виглядав значно старшим, аніж був.
Навіть не так: він не відмовився мене доглядати, а взяв. Але посадив на лавку і пішов.
Я тоді ще ледве вмів сидіти, тому впав долі і лазив під лавкою. Там мене і знайшли якісь жінки.
Як не дивно, я все це дуже добре пам’ятаю.
Я розбудив Лютого, бо здаля чулися крики і тупіт ніг.
Лю прокинувся неохоче і сказав, що йому болить голова.
І що крики чути тому, що сюди несеться зграя березнів. Вони навіжені — і нема на них ради.
В руках у березнів були пили і ножі, вони пронеслися крізь нас, і один наступив на Лютого.
Але Л. став і ми спокійно пішли далі.
Як виявилося, йшли ми на Рибальський острів.
Дорогою нам таки стрівся Вечір. Він дуже хотів Лютому дать люлєй, але ми закричали і втекли.
Дійшли ми вже затемна, зайшли у будинок із комунальними квартирами.
Лютий подзвонив у якийсь із дзвінків, і тоді вийшов чималенький дядько.
І сказав, що не знає нас.
І мав на увазі, що ми маємо піти.
Мені стало взагалі погано, і я копнув стіну.
Лютий із задньої кишені джинсів дістав листочок, прочитав правильну адресу і натис кніпочку іншого дзвінка.
Двері відкрила висока дівка, і засміялася, і обхопила Лютого, і ми зайшли всередину.
Там була затіяна гульня. Чуваки і дівки сиділи скрізь, і пили вино і мартіні, і курили з люльок пахучі тютюни.
— Танцюй, чувак! — сказав мені Лютий. — Бо ти потрапив у Місце, фіг тебе забирай!
До мене припливла лиса дівка в сукні, в’язаній гачком. У руці її була тарілочка з тортом. Лиса дала мені харч зі словами:
— Никій, ти так підріс. Такий молодець. Пам’ятаю, коли я тебе купала, ти був іще такий маленький.
І вона показала свою руку від кінчиків пальців до ліктя:
— Ось такий. І так не любив купатися.
— Це — Квітень, — сказав Лю про дівку.
У мене щелепа впала.
Квітень засміялась і втекла.
— Хто з них — Листопад? — запитав я по тому в Лютого.
— Оті двоє.
— А хто той стройовий чувак?
— Котрий?
— Та отой. Накладає собі їжі.
— Тю! Дак це ж Вечір! Хіба ти його не впізнав?
Вечір підвів голову і посварився на нас п’ястуком.
На п’ястуці йому татуюваннями писало: «Жизнь».
У моїй голові спалахнуло!
— А покажи мені Вересня!
— Он.
— Покажи мені, хто з них — Мусон!
— Ось той.
— А Сонце?
Лю мовчки тицьнув на сутулу дівку з маленькими очима.
— А Дніпро! Покажи мені Дніпра!
Все обличчя Лютого спалахнуло!
— Ти хочеш бачити Дніпра?! Ти хочеш дивитися на самого Дніпра?!