Славка
- Автор: Ткачук Галина
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-202-0, 966-663-191-1 (Серія «Unlimited»)
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Славка». Краткое содержание книги:
Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей.
Про закони людської крові які лишають її жити і роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості.
І трошки про Радість Несказанну.
Отоді й починалась на болотах весна.
Я розказую цю малу смішну історію, щоб вона ішла перед великою сумною.
ЛЮТИЙ
Я зустрів Лютого, коли вже смеркалося.
Він замітав у нашому дворі і плакав, бо його очі від морозу сльозилися.
Він першим мене побачив і покликав до себе:
— Ей! Іоаникій!
Це моє ім’я.
— Звідки ви знаєте, як мене звати? Хто ви?
— Знаю, бо свого часу тебе доглядав. Я Лютий.
Від Лютого пахло горілкою і щирістю, і очі його сльозилися.
— Вас хтось образив? — спитав я.
— Так, — відповів Лютий.
Я
Мушу сказати, що в дитинстві мене доглядала величезна купа людей!
Якщо б їх зібрати разом, могла б утворитися, наприклад, окрема політична партія.
І тепер усі вони мене знали.
Ті, хто пам’ятав.
Моя мати вважала, що причиною моєї появи у життя було двоє: вона і решта світу.
Відтак обов’язки доглядати мене, годувати і виховувати були симетрично розподілені між цими двома.
Коли я пояснював мамину філософію одній дівці на ім’я Романа, вона сказала, що ця історія нагадує їй іншу, почуту від старої тітки в електричці.
Що буцім у знайомої цієї тітки була донька, котра поїхала вчитися у Київ, а ця знайома вирішила, що «доручає доньку Богородиці» — і не надто переймалася її проблемами.
Але ж це зовсім не те!
Я так Романі і пояснив.
Це зухвало, і сміливо, і не надто розумно!
Звідки у неї була ця впевненість, що Богородиця так тісно причетна до долі її дівки?
Моя ж мама давала змогу доглядати мене тим людям і незримим, які дійсно були до мене причетні, почували свою відповідальність і відчували мою красу.
Бо ж іще тим, хто дивився на мене в образі немовляти, було одразу зрозуміло, що ось перед ними хлопчик, хлопець, мужик і дід — якась особлива людина, і буде з нею те, що буде, а він буде тим, ким є.
Тому я не здивувався, коли одного дня виявилося, що були часи, коли мене доглядав Лютий.
ЛЮТИЙ І Я
— Ви Лютий у тому значенні слова, про яке я подумав? — спитав я.
— Авжеж, — сказав Лютий.
— Тоді про вас є вірш.
— Який? — спитав Лютий.
Я прочитав:
— Так і є, — сказав Лютий, — з якогось погляду, я — двадцять вісім курчат.
І сьорбнув носом.
— Це ж метафора, — сказав я.
— Сам метафора, — сказав Лютий.
— Треба позамітати, бо вночі випаде сніг, а я так не люблю сміття під снігом, — сказав Лютий.
— Так його ж тоді не видно, — відповів я.
— Тю! Й коту ясно, що не видно. Але розумієш, одного дня зима розтане і води потечуть. І тоді перед очі наші з’явиться сміття, котре було на снігу, у снігу і під снігом. І це дуже огидно. Зрозумів?
— Але ж тоді буде вже не лютий!
— Хто його знає!.. Принеси-но мені з коморки лопатку.
— Лопатку?
— Ну, совочок.
Я приніс.
Уже добре смерклося, надійшов Вечір.
Правда, це мені вже потім Лютий розказав, що то був Вечір. Повнуватий мужик у чорній великій куртці на синтепоні. Він їв соняшникове насіння і відсипав трохи мені й Лютому. А тоді видерся на дерев’яний паркан, який відділяв наш двір від дач, і почав звідти чаклувати, що полягало у поїданні насіння і сумному втиканню в краєвиди і за обрій.
Лютий відніс сміття в іржавий бак і пішов до своєї коморки.
Я пішов за ним.
— Веди себе пристойно, — сказав мені Лютий, — не ув’язуйся за незнайомцями.
І дістав з малого холодильника чверть пачки масла, а з картонної коробки під віконцем — пачку соломки.
Ми почали вечерю.
СТОВП
— Це — любов! Ось що я відчуваю! — сказав зранку Лютий, дивлячись крізь віконце на те, як весь світ заполонили сніги.
Я, видно, задрих у його коморі.
Цього року лише в лютому випав перший сніг.
Лютий зробив пару рок-н-рольних па — і сніг припинився.
Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.
Звидів дерево і видерся на нього.
Звідти спитав мене, закричав:
— Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!
Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.