Енциклопедія російської душі

Коли я дивлюся на Олексія Матвійовича, Федора Максимовича, Ларису Володимирівну, Василя Михайловича, Дмитра Васильовича, Ірину Никанорівну, Софію Іванівну (якщо вона ще не вмерла), ді-джея Елеонору, на мого механіка Володю та на сторожів із гаража «європейським» поглядом, мені здається, що вони — виродки.

А варто мені на них поглянути російським поглядом, то ніякі вони не виродки.

Ось так я й існую: то виродки — то не виродки.

В інших країнах люди не плутаються під ногами. Вони зазвичай приємні в обігу. Я не беру до прикладу Берлін чи Нью-Йорк, там свої проблеми, але, як правило, західні люди не агресивні. А головне — на рівні щоденних понять я їх розумію. Я теж за круасани з абрикосовим конфітюром на сніданок. Більше того, я — їхній. Я ціную їхню оболонку, фізичну й понятійну. Мені подобається, як вони одягаються. За ними смак.

Я офранцузив Росію й обрусив Париж. Усього того, що я ношу в собі, насправді немає. Я вигадав обидва світи. У собі самому я їх схрестив. Я, напевно, і є отой російський європеєць, що і не європеєць, і не росіянин.

У мене вийшло те, що не виходить. Чи можна мене вважати вдалим гібридом? Я втратив можливість абсолютних критеріїв. Оскільки два світи не збігаються, я відчуваю мінливості моралі.

Я тих бачу, як своїх, і вмію з ними справлятися, але я й росіян бачу, як своїх, і теж (хоча гірше) справляюся. На перехресті Монпарнасу й Распаю я — свій, тільки незрозуміло, для кого. Я хочу жити на дві домівки. Мені тісно в тому іншому світі. Мені потрібна хоча б почерговість, ще краще — спільність, в ідеалі — сумісність. Останнього я не знайшов. Але я однаково не їхній, тому що мені там чогось не вистачає.