Енциклопедія російської душі
- Автор: Ерофеев Виктор Владимирович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-33-6
- Переводчик: Василь Шкляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Енциклопедія російської душі». Краткое содержание книги:
Я зостався в Росії. Надія — погана супутниця письменника. Початок реформ був пов’язаний із надією. На щастя, вона була недовговічною. Надія на те, що в Росії не вичерпаний людський потенціал, виявилася занадто прекраснодушною. Росія не належить до культур, здатних на самовизначення. Це історично нечесна країна. Вона спочиває на неправді. У Росії можна прожити тільки на неправді, включаючи гуманістичну неправду інтелігенції.
У країні вічної мерзлоти населення не впоралося із кліматом, не знайшло існування, яке б перебороло ворожість природи до людини. Зима не обіграна в російській свідомості як повноцінна пора року і, незважаючи на всі зимові свята, не обжита по-людському. А іншої пори року в нас немає. Літо скінчилося вчора, не почавшись.
Колапс життя в комунальній квартирі — росіянин не комунальний. Колапс російського комунізму — росіянин не любить людей. Він — людина негромадська і в своїй основі нетовариська. Росіянин не вріс у світ, як німець. Він летить, кружляє над світом. Росіянин не опанував світ, не впорався з ним і завис. Із цього «завис» виникла російська духовність.
Безцінний досвід круглого невдахи.
«Навіщо?» — центрове російське слово. Воно тикає в зміст. Без нього немає відповіді, на нього немає відповіді, тому що безбуттєвість — російська доля.
Усе покинути — й піти.
Росіянин — не шлях; він — дорога.
Російська духовність — бесіда про тлінність. Але росіянин — вимушений аскет. Не впоравшись зі світом, він говорить про марність світу. Він одвертається від світу, скривджений, і культивує в собі скривдженість, підозрілість до світу як найдорожчу істину в останній інстанції.
— Мій гріх, — сказав отець Сергій, підводячись зі стільця. — Я думав: ти гірший!
— Прости, святий отче! — заблагав я. — Я й справді гірший! Я люблю їсти сирий людський мозок. Відкриваю чашу черепа і їм його ложкою. Як ікру.
— Ну, іди, іди з Богом, — посуворішав отець Сергій.
Росіянин не менше за німця шанує порядок, але німецький порядок піднімає німця над іншими народами, а російський порядок доводить росіянина до знищення. Росіянин іде хибним колом історії, не усвідомлюючи, що це коло і що воно хибне.
Росіянин — радикально неісторичний, і в цьому — його самобутність. Він постійно збивається й, почавши про одне, говорить про інше, не тримає думки. Очевидно, він боїться думки. Не впоравшись зі світом, він паскудить у світі. Він антиекологічний. Світ перетворюється на смітник, і якби не влада, росіянин уже давно потонув би у відходах. Він — механічний богоносець.
Закон заходить у суперечність із найсокровеннішими інтересами росіянина, суперечить ідеї виживання: від злидарського «не померти з голоду» до загальноміщанського «звести кінці з кінцями». Нема коли оглянутися навколо. Звідси — легковажне ставлення до планетарних і районних справ: начхати. Росіянин зацькований, замучений, задрочений. То вишкіривши пащу, то виляючи хвостом, він чекає для себе виправдання.
У росіян яскраві свистки. Усе навколо — кучеряве, в завитушках. Сірий оголосив поголовну амністію. Прийшов до влади й усіх випустив із в’язниці. Але потім передумав і знов усіх посадив у в’язницю.
— Так треба, — сказав він. — Так простіше керувати.
— Павловская слобода, — відповів я. — Зануримося з головою в любов?
— Не зашкодить, — погодився Сірий.
— Давай відв’яжемося, — сказав Сірий, беручи в руки «калашника».
— Ну, давай.
— Люблю убивати, — зізнався Сірий. — Люблю, коли вони бояться вмирати, тремтять, на все згодні, ноги лижуть, всцикаються, як щенята, раком стають. А ти вдаєш, що вони тебе вмовили, що не стрілятимеш, а тоді стріляєш їм прямо в лоб. Мізки летять, як бризки шампанського. А ґвалтувати дівчаток? Тремтять, за піську тримаються. Руки по швах, бляді! Ширше сраку, гівнюки! Хлоп’ята мої! Не знаю, мені подобається.
Я мовчки зітхнув.
— Люблю бити ногами, — вів далі Сірий. — Давай жити по-людському. Побудуємо дитячі садки, скопаємо городи, прориємо тунелі, наче якісь італійці, прокладемо кільцеву дорогу. — Сірий зняв кепку, втерся, висякався. — Але найсмішніше, звичайно, збивати пасажирські літаки. Вони летять собі вночі, загорнувшись у пледи, з апельсиновим соком у руках, стюардеси ходять сюди-туди, нічого не підозрюючи. А ти — хуяк! І вони падають униз без парашутів. Від удару із них злітає одяг. Як із клена. І вони падають, голі, у море. А ще таке! Якби я був ватажком військової хунти, ну, наприклад, аргентинцем із вусами й шаблею, то викидав би ворогів-депутатів із вертольота. Чах-чах-чах — летить вертоліт. А я викидаю ворогів-депутатів. Одного за одним. Над океаном. Без парашутів. Не хотів би потрапити в їхнє становище.