Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
До всього Лідія раптом згадала майже аналогічну історію. Гм, майже... Жінка, міс Джонсон, як вона себе назвала, хоча вона така ж міс Джонсон, як... З чим би порівняти? Ну хоча б себе із Памелою Андерсон. З совків ця «міс», з совків, чого не приховати, того не приховати. Тримається чудово, у смислі — грає професійно. Міс Джонсон і той мовчазний чоловік із нею... З них усе почалося, вони діяли схоже, попереджаючи батька, але вони таки врятували йому життя. Хай перекраяли, хай фактично примусили почати нове, але ж — життя! Хто знає, раптом сьогоднішній брюнет у своєму «шевроле» теж батькові допомогти хоче? І про телефон багатозначно натякнув... Міс Джонсон теж від телефонів застерігала... Ну, у будь-якому разі без матері не розібратися! І не телефонна розмова потрібна, це вже точно! Мати зараз у офісі? Повний вперед!
Клавдія Селіді дуже хвилювалася й поспішала. Відмінила всі справи, попросила Міллі замовити квиток на найближчий рейс до Лос-Анджелеса. І Хазарові вдалося-таки купити такого собі чоловічка в компанії, бо хоча корабель на дно не йде, та капітана штормовою хвилею злизало з борта, команда в легкій паніці, хоч один щуряка з корабля побіжить, і щуряка гроші свої чесно відпрацював: про те, що Клавдія до Каліфорнії раптово зірвалася, справи відклавши, після того, як один із хлопчиків Хазара, як і задумано було, до доньки її підкотився, Хазар дізнався досить швидко, двоє хлопців вичепили її в аеропорту, квитки на цей-таки рейс були, щоправда, класом нижче, ну, та нічого. Стеження за собою Клавдія не помітила, не вміла вона гратися в такі ігри, та й голова не тим зараз забита...
З аеропорту вона поїхала у взятій тут же напрокат машині. «Хвости» із прокатом не морочилися, зупинили перше-ліпше таксі, показали водієві кілька сотенних папірців і звеліли не відставати від о-он того «форда».
Їхали довго, заїхали на якусь околицю. Таксист-негр тримався на потрібній відстані, старанно виконував побажання клієнтів, заробляючи додаткові чайові. Нарешті «форд» зупинився біля непримітного бунґало, проминувши перед цим стовпчик із табличкою: «Приватні володіння». Не лізьте, значить, кому не треба. Такими табличками втицяна майже вся приміська зона Лос-Анджелеса. Люди Хазара звеліли водієві гальмонути. Треба придивитися, чого вона отак просто сюди рвонула, похеривши важливі справи.
— Даремно ти приїхала.
Тон чоловіка дав Клавдії зрозуміти, що вона зробила якусь помилку, котру не виправити і наслідки якої не забаряться виявитися. Вона промовчала, чекаючи пояснення. Селіді пройшовся по кімнаті і знову продовжив:
— Нічиєї вини нема. Нас спровокували, Клавдіє. У них нічого не було, окрім ідіотської версії в газеті. І когось із наших вони точно тримають на платні, — він зітхнув. — Цього не уникнути. Лідія не повинна була ніяк реагувати. Ти — тим більше... Та я все одно не шукаю винних... Значить, так мусило статися... Мені взагалі не подобалося все це з самого початку, але виходу не було, і потім — я думав про вас, не сприйміть це за гучні слова... Якби мене справді...
— Не треба про це!
— Гаразд, не треба. Але виходу все одно нема. Знову нема, — він говорив повільно, виважуючи кожну фразу, і Клавдії здалося, що зараз він говорить сам із собою, просто міркує вголос.
— Вибач, я могла подзвонити. Не ризикнула. Вони могли прослуховувати телефон...
— Вони, вони... Міфічні «вони»... За тобою стежили, не помітила?
— Взагалі-то я не подумала... — Клавдія розгубилася остаточно і навіть для чогось визирнула у вікно, піднявши жалюзі, як у фільмах про шпигунів.
— Нічого, люба, ти не повинна була думати про це, все правильно. Ми ж не в козаки-розбійники граємося... Я хотів сказати, в такі ігри грати не вміємо... Тому тебе й підловили, та й мене, старого, заодно...