Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
— От зараз ти стала надзвичайно красивою, — сказав Ісаєв. — Такою, якою жила в мені весь час нашої розлуки…
— Максимчику, — голос її урвався, затремтів; вона різко відкинулась, розправила плечі, йому вмить передалася її струнна напруженість. — Любов, — вона всміхнулася через силу, — ви вірите мені?
— Як собі…
— Ви вірите, що я кохала, кохаю і кохатиму вас, і помру з вашим ім'ям у серці?
— Ця фраза — бумеранг, — Ісаєв теж усміхнувся через силу.
— Ми ніколи не житимемо разом, Максимчику… Я постаріла… Ви ж зберегли силу й молодість… Ви ще дуже молодий, а я страшенно ненавиджу, коли щось робиться з примусу, — хоч би там що… Як Господь поможе, ми завжди будемо друзями… Я вдячно й щасливо любитиму вас… Це буде брудно, коли я дозволю вам бути зі мною… Ви проклянете життя, Максимчику… Воно стане нестерпним для вас… Рівність мусить бути першоосновою стосунків… А ще я ненавиджу, коли мене жаліють… Так от, коли мені сказали, що ви загинули, а Санечка пропав безвісти, я пустилася берега… Я запила, Максимчику… Я стала алкоголічкою… Так, так, справжньою алкоголічкою… І мене поклали до лікарні… Врятував мене лікар Геліович… А коли виписали, він переїхав до мене, на Фрунзенську… Він був прописаний у своєї тітки, а забрали його в мене на квартирі… Через тиждень до мене прийшли з обшуком — при арешті обшуку не робили, він же не прописаний, та й ордера не було… Мене попросили віддати всі його записи й книжки. Я відповіла, що речі його у тітки, мені нема чого віддавати… Мене попросили розписатися на якихось паперах, я розписалася, почався обшук, і в матраці, в Санечкиній кімнаті, знайшли записні книжки, долари, брошури Троцького, книжку Джона Ріда, «Азбуку комунізму» Бухаріна… І мене заарештували… Як пособницю ворога народу… Зрадника батьківщини… А вчора слідчий сказав: коли я попрошу вас виконати те, що від вас жде командування, мене вишлють… І я зможу спокійно працювати… А нещасного, дуже доброго Геліовича, якого я зовсім не люблю, не розстріляють, а відправлять у табір…
— Бідолашненька ти моя, — прошепотів Ісаєв, — любов, Сашенько, ніжність…
— І всі твої ордени, коли робили обшук, забрали… Мені ж вручили їх — орден Леніна і два Червоні Прапори…
— Ти щось підписала на допитах, Сашенько?
Двері камери різко відчинились, вбігли два наглядачі, підхопили Сашеньку легко, мов пушинку, і винесли з камери.
— Нічого не підписуй! — крикнув Ісаєв. — Чуєш?! Буде гірше! Терпи! Я допоможу тобі! Тримайся!
Сергій Сергійович, який стояв біля дверей, сказав: — Вона знепритомніла… Не кричіть марно, все одно не почує… Ну що ж, ходімо? А то без пшоняної каші залишитесь, час баланди…
9
А біля камери стояв той важний, в душі непорушний чоловік, що сидів за столом-бюро в приймальні Аркадія Аркадійовича.
— Добрий день, Всеволоде Володимировичу… Генерал запрошує вас пообідати. — Слідчому, який виструнчився, сухо кинув: — Ви вільні.
Коли піднімалися в ліфті, чоловік спитав:
— Як поводився слідчий сьогодні? Був тактовний? Коректний?
— Цілком… Пережити таке горе…
— Яке горе? — чоловік спохмурнів.
— У нього батько переніс тяжкий інфаркт… Зараз стало краще, от він і перестав бути таким роздратовано-забудькуватим…
— Так, так, — неуважно погодився чоловік. — Як добре, що ви поставилися до нього поблажливо, батько це батько…
А в німців такого проколу не могло статися, подумав Ісаєв. Мабуть, цей хльост не посвячений у деталі гри, інакше він поспівчував би Сергію Сергійовичу — смерть батька, горе… Цікаво, напише він рапорт про нашу розмову чи ні? Якщо напише, його звільнять з роботи, це точно… А ще, цікаво, як він поводитиметься, якщо я скажу йому про цей прокол? Ти думаєш використати його, спитав себе Ісаєв. Даремно, не вийде. Він переконаний, що служить Ідеї і що я справді ворог. Сергій Сергійович на першому допиті сказав, що тепер час інший, марно нікого не саджають, єжовщину викорчував товариш Берія за вказівкою Вождя; без явних доказів і показань прокуратура зараз не дасть санкції на арешт… Які на мене можуть бути докази чи показання? Та й посадили мене, як з'ясовується, тільки для того, щоб включити в комбінацію по Валленбергу… В теплохід сунули від розгубленості, я ж без упину твердив: «Швидше беріть Мюллера, ради бога, товариші!» В «Лондоні» намагалися зламати, на дачі почали справжню гру… І ні слова про Мюллера… Чому? Якби мене зразу відвезли додому, я пішов би на будь-яке завдання; ми розумнішаємо в камерах, на волі живемо ілюзіями… «Відвезли додому», зло повторив він; квартира опечатана. Сашеньку мучать у Бутирках, примушуючи вчити те, що вона повинна мені сказати… Бідолашна моя, ніжність… А якби ти приїхав раніше? І тебе не кинули б у камеру? І ти дізнався б її адресу й прийшов до неї? І побачив у її квартирі цього самого лікаря Геліовича?