Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
— Я це відчував, любов… Я був такий вдячний тобі за це… Мужчина дуже гордиться, коли кохана все про нього розуміє… Адже зрозуміти — це означає простити, чи не так?
— Зрозуміти — це означає любити, Максимчику… Ви не питаєте про Санечку… Чому? Не хочете завдати мені болю?
— Так… Не знаю… За ці роки я привчився ждати, поки сама люди… Тьху, як жахливо я говорю… Я розгубився, Сашенько… Так, я звик, що люди самі кажуть те, що вважають за потрібне сказати… Але ж ти не просто людина… Ти — Сашенька…
— Наш Санечка пропав безвісти, — з її очей покотилися сльози; обличчя було таке ж, стражденне, але губи все-таки таїли в собі якесь умиротворення, що з'явилося в першу мить їхньої зустрічі. — Санечка пропав у Празі, в останній день війни… Коли виступили власовці…
— Ти запитувала командування? Де він був до того, як зник? З ким зустрічався? Адреси?
— Я писала всім… Я зверталася навіть до товариша Сталіна…
— Відповідали?
— Так… «Ніякої інформації не маємо»… Я писала й товаришу Берії… Тричі… Мене запросили на Кузнецький міст…
— Куди? — Ісаєв не зрозумів. — Що це?
— Це приймальня Міністерства державної безпеки…
— Ну? — спитав він нетерпляче й зрозумів, який нетактовний він з цим своїм вимогливим «ну?».
— Мені сказали, — Сашенька замовкла надовго, потім знову заплакала. — Мені сказали, що Сашенька пішов з власовцями…
— Це брехня, — відрубав Ісаєв.
— Я сказала те ж саме.
— Мені обіцяли з ним зустріч, любов… Або мені брехали, або ж він також сидить… Ти давно тут?
— Ні… Мене щойно привезли з Бутирок.
— Я запитую, чи давно тебе заарештували?
— Три місяці тому.
Зразу коли я повернувся, зрозумів Ісаєв; майже у той день…
— У чому тебе обвинувачують?
З її очей покотилися рясні сльози, що якось дивно молодили зморшкувате обличчя; невтішність властива дитинству чи юності, люди середнього віку та й старшого готові до втрат, у них не буває такого відчаю, як у хлопчиків чи дівчаток; ті ще занадто гостро відчувають несправедливість, свою беззахисність і малість, страшне протистояння величезного світу; згодом це минає; втрати змінюють людей.
— Спершу прийшла похоронка на вас… Потім про нашого Санечку написали… що він пропав безвісти… Це страшна ганьба, ви ж знаєте, яка це в нас ганьба… А я кінохроніку дивилася, бої за Будапешт, біг наш солдатик, а потім раптом зник, пряме попадання міни, хмарина, ямка, і сліду не лишилося від людини… А матері його «пропав безвісти»… Ні пенсії, ні допомоги…
— Саня живий. І він не зрадник, — повторив Ісаєв. — Будь ласка, вір мені, любов…
— Ви не називаєте мене на ім'я… Чому?
— Тому що в тебе два імені… Одне — Сашенька, а друге — Любов… У Латинській Америці до жінки звертаються — «Любов», «Амор»…
— А тепер я вам розповім правду, згодні?
— Звичайно. Тобі дозволили? Тебе не попереджали, що мені можна говорити, а що не можна?
Сашенька похитала головою:
— Ні, мене ні про що не попереджали…
— Я боюся, якщо ти відкриєш всю правду, побачення припинять…
— Мені сказали, що у вашій волі допомогти мені…
— Якщо я зроблю те, що від мене вимагають, тебе випустять? Тобі це сказали?
— Не випустять… Ні, взагалі випустять… Просто не в табір відправлять, а зашлють — з правом працювати за спеціальністю…
— Ти ж поет, — Ісаєв нарешті зміг посміхнутися. — Це не спеціальність, любов…
— Я вчитель російської мови у початкових класах жіночої школи, Максимчику…
— Ввели роздільне навчання?
— І формочки… Як у гімназистів…
Не розуміючи до пуття навіщо, він сказав:
— Дуже давно я провів ніч у Харбіні з Сашею Вертинським… Він співав зворушливу пісню: «И две ласточки, как гимназистки, провожают меня на концерт»…
— Я чула цю пісню… Він часто виступає…
— Де?! В Москві?!
— Звичайно, — Сашенька витерла очі долоньками. — Він же повернувся… Йому все простили… Він дуже популярний у Москві…
— Ти побачиш Саню, — повторив Ісаєв. — Тільки будь молодчиною, добре?
— Максимчику, вам про мене нічого не говорили?
— Ні.
Сашенька глибоко, тремтливо зітхнула; Максим Максимович відчув, як тяжко їй переступити в собі щось; бідолашна, вона хоче мені признатися в тому, чого не могло не статися за чверть століття розлуки; він збагнув, що мусить допомогти їй:
— Любов, хоч би що було з тобою, з ким, би тебе не зводило життя, я любитиму тебе так само, як любив.
І сталося чудо: її старече обличчя раптом освітилося таким щастям, такою пасхальною надією, що він нарешті зміг побачити колишню Сашеньку, ту, що жила в його пам'яті всі ці роки.