Відчай

— Ні, ні, продовжуйте, — відповів Мальков. — Коли не заперечуєте, я посиджу, послухаю, не звертайте на мене уваги…

…Мальков усівся на стільці з підлокітниками в кутку кабінету, біля вікна, так, щоб його обличчя не було видно ув'язненому, — сонце обтікало його огрядне, жіноче тіло, обличчя з коротенькими вусами й борідкою-еспаньйолкою, тоді як сліпучі промені робили землисте обличчя Ісаєва із впалими щоками, випнутими вилицями й зморшкуватим лобом чітким, як фотографія.

— Отже, Всеволоде Володимировичу, — Іванов заговорив інакше, стриманіше, навіть голос змінився, трохи сів, — за вказівкою керівництва я виконав два ваші прохання, це дає вам підставу вірити, що й останнє, третє, буде виконано, тим більше що ви звернулися до товариша Кузнецова і товариша Лозовського, друга вашого покійного батька… Чи можу я в присутності товариша Малькова запитати: ви готові допомогти нам розплутати шведський вузол?

— Я вже відповів, доти, поки я не побачу сина, всі розмови марні.

— Чи розумно ставити ультиматум?

Аркадій Аркадійович підійшов до сейфа в кутку кабінету, насилу відчинив важкі броньовані двері, взяв папку з грифом «цілком секретно, зберігати вічно», запропонував:

— Погортайте.

Ісаєв машинально поплескав себе по кишенях:

— Окуляри ви ж у мене відібрали…

— Повернемо, — пообіцяв Аркадій Аркадійович і простяг Ісаєву свої — маленькі, круглі, в коричневій целулоїдній оправі.

Він дав мені справу Сані, збагнув Ісаєв; це — пік нашого протистояння, я мушу приготуватися до бою, я не маю права його програти, гріш тобі ціна, якщо ти програєш; ти виграєш ного, тому що ти стомився жити, тобі стало нецікаво після теплоходу «Куйбишев», «Лондона» й одиночки; тобі порожньо жити після зустрічі зі зламаною Сашенькою, яка мимоволі виконує їхні завдання, звідки їй, біднесенькій очеретиночці, знати наші хитрощі.. Ти винен у тому, що занапастив їй життя, ти винен у тому, що твій хлопчик сидить у камері; якщо винен — спокутуй вину, приймай бій, смерть — порятунок, я мрію про нього, але вони, ці двоє, — люди іншої структури, і те, що вони не розуміють моєї жаги спокутувати вину, дає мені простір для маневру… Ні, сказав він собі, не поспішай відкривати папку, ти винен не тільки в тому, що погубив найближчих єдиних, ти ще винен і в тому, що зрадив друзів — тих, з ким починав… Ти зрадив пам'ять Дзержинського, коли погодився, що всі його помічники — «шпигуни»; Революцію, коли дозволив собі змиритися з тим, що друзі Леніна виявилися «ворогами й диверсантами», ти скрізь винен, і те, що ти викрав Мюллера, закінчивши цим свою особисту боротьбу з нацизмом, не знімає з тебе вини… Добре, сказав він собі, це — минуле, зараз ти готовий до бою, відкривай сторінку…