Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
… У кінці п'ятого тижня його розбудили о пів на п'яту ранку; на порозі стояв той самий Сергій Сергійович, якого він назвав тварюкою…
Обличчя в нього було стомлене, змарніле, в очах застиг біль…
— Вставайте, — сказав він. — Даремно ви наговорили на мене керівництву… Мені сувору догану дали, а я ж батька поховав…
8
Ісаєв відчув, як ослабли ноги і заніміло серце, коли в камері, куди його ввели, він побачив Сашеньку, яка сиділа на табуретці.
Це була не Сашенька, а сива жінка із зморшкуватим, сірим обличчям і висохлими руками; тільки очі були її— величезні, сірі, мудрі, печальні, люблячі…
— Сідайте на другу табуретку, — сказав Сергій Сергійович. — Одне до одного не підходьте, коли не послухаєтесь, припинимо побачення. Я залишу вас самих, але вічко камери відкрите завжди, за порушення відповідатиме Гавриліна — три дні карцеру.
І, по-солдатськи обернувшись на підборах, Сергій Сергійович вийшов з камери…
— Любов моя, — сказав Ісаєв і зрозумів, що він нічого не сказав: пропав голос.
— Любов моя, — повторила Сашенька. — Максимчику, Максиме Максимовичу, ніжність ви моя єдина…
Чому я не вмію плакати, болісно подумав Ісаєв, які щасливі ті, хто може дати волю сльозам; від інфаркту найчастіше вмирають усмішливі люди.
— Двадцять років тому… Я бачив у Шанхаї сон… Начебто я повернувся до тебе, в Москву… І ми їдемо на прольотці, — прошепотів він, відкашлявшись.
У Сашеньки затремтіло підборіддя…
Я залишив її, скорившись наказові, що надійшов у Владивосток з цього дому, подумав Ісаєв. Їй тоді було двадцять… А тепер? Змучена старенька жінка… І я не маю права відразу ж спитати про сина, я повинен щось сказати їй…
— Ти схудла, любов, але тобі це дуже… Навіть не знаю, як сказати… До лиця…
— Максимчику… Я знаю про себе все… Жінки все про себе знають… Навіть якщо відібрати дзеркальце… Я стара, Максимчику… Дуже стара… Ви мене не заспокоюйте, ви завжди кепкували з мене, от і зараз будьте таким… Ви мені також снились… Це були якісь кінофільми, а не сни…
— Ти сказала «відібрали дзеркальце», — Ісаєв обдивився камеру; зразу побачив велику віддушину, зрозумів, що їх не тільки записують, а й знімають. — Тебе давно заарештували? В чому обвинувачують? Говори швидко, бо можуть припинити побачення…
Сашенька похитала головою:
— Мені обіцяли, що не припинять, дали чесне слово… І дозволили відповідати на всі ваші запитання… Можна я спитаю, Максимчику?
— Звичайно, любов…
— Ви були вірні мені всі ці роки?
Її примусили поставити це запитання, зрозумів Ісаєв, до кінця відчувши їхнє трагічне, нездоланне відгородження одного від одного: справа тут не в тому, що вона звертається до мене на «ви», вона й у Владивостоці так називала мене, справа в іншому, зовсім в іншому, нам обом непідвладному.
— Я люблю тебе, — відповів він, пильно дивлячись їй в обличчя, немов хотів зняти зморшки, попелястість, набряки, щоб побачити колишню Сашеньку. — Я завжди любив тебе…
— Але ви жива людина… У вас були жінки?
— Були.
— І вони нічого не важили у вашій долі? Вони не лишилися в вас?
Навіщо вона говорить про це, подумав Ісаєв. Не можна так говорити, це ж зовсім не Сашенька, це ж не моя Сашенька… Я ніколи не посмію запитати, чи був у неї мужчина. Звичайно, був, але ж любов, така, як наша, позначена іншою печаттю, іншим смислом…
— Вони лишили рубець у душі, бо їх через мене вбили, — відповів він і відчув, що нарешті серце перестало тремтіти.
— Ви зовсім не змінились… — прошепотіла Сашенька. — Такий же красивий… Ні, навіть ще красивіший… Вам так личить сивина… Спасибі, що ви сказали правду… Ви завжди були такою чистою людиною… Тільки чисті люди чесні… Пригадуєте, на займанці в Тимохи я говорила, що твої… що… ваші читачі ріжуть прізвище «Ісаєв» під статтями, коли заклеюють газетами вікна на зиму… Я зрозуміла тоді, кого ви називали «читачами».