Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
Задоволений собою, він розсипав огидний, дрібний смішок. І затопав униз, переступаючи через дві чи три сходинки. Я ледве встигав за ним. «Аби тільки не зірвалося! — думав я. — Ну, а коли зірветься… Я загину в підвалі. І не так, як Аїда і Радамес, що все-таки були удвох. Ні, я закінчу своє життя в темній вогкій самотині! Усе вирішиться буквально через секунду. Ось зараз! Ось зараз…» Я витер з лоба краплини страху. Навіть не дуже досвідчене око могло б безпомилково визначити: я трусився, мов у лихоманці. Як добре, що Наташа була далеко!
Ми зупинилися під дверима, що вели просто у підвал. Племінник ухопився за клямку. Залізо з іржавим скреготом проїхало по залізу. Потім він крутнув головку англійського замка.
— Проходь, хло'…
— Ні, ви перший. Адже ви старший! Я собі не дозволю…
— Чемний ти, хло'! Не люблю чемних.
Він ступив у вогкий морок підвалу.
І ту ж мить двері, які я сміливо й рішуче штовхнув йогою, хряснули. Клацнув замок, до якого ніхто не мав ключа… Про всяк випадок я тут-таки наліг на клямку і закрив її.
— Хло', ти що? — почулося за дверима.
— Не хочу вам заважати, — з погано прихованою зловтіхою відповів я.
— Відчини двері! Відчини-и-и!
— А ви нам відчинили?
— Ну, хло'! Ну. ти в мене…
— Поки що не я у вас, а ви у мене… сидите в підвалі.
— Зараз я твоїх дружків… Я їх усіх! Наче й мати рідна не народила!.. Я їх…
— Спершу знайдіть!
— Та я їх!
— Посидьте удвох із скелетом!
Він загрюкав у двері ногами. Але вони були міцно оббиті іржавим залізом.
— Спробуйте пролізти через інші двері, — порадив я, знаючи, що через них пролізе тільки маленька Племінникова голівка. Або його нога.
— Наб-брехав? Ти мені наб-брехав?
— Ні, я сказав правду. Підійдіть до столу і переконайтеся!
Я почув, як затупотіли його ножиська.
«Ось зараз він зупинився коло столу… — думав я. — А зараз він читає: «Племіннику! Вітай свою тітку!»
— Відчини-и-и! — долинув крик з глибини підземелля, схожий на ревіння циклопа, замкненого в печері.
Почуття законної гордості сповнювало мене! Шлях до телефону відкрито! Наташина мама була врятована!..
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
у якому ми чуємо різні голоси й тупотіння погоні…
— Як тобі вдалося? Як ти це здійснив? Як зробив? Розкажи!
— Головне — результат, — відповідав я на запитання своїх друзів. — Він сидить у підвалі? Сидить! Він репетує в підвалі? Репетує! Все інше, як кажуть, деталі.
— Переможців не судять! І не розпитують!.. — виголосив Покійник.
Йому не хотілося, щоб мною захоплювались, щоб мене розпитували. І хоч наші бажання аж ніяк не збігалися, я теж сказав:
— Нащо оглядатися назад? Краще будемо дивитися вперед!
— Я чув, що у військових заведено аналізувати воєнні операції, що привели до перемог, — сказав Принц Датський. — На них вчаться інші!
Мені не хотілося вголос аналізувати свою «операцію». Адже я перехитрив Племінника… А хитрість, коли дивитися збоку, завжди виглядає не так вигідно, як пряма сутичка, як сміливість, виявлена у відкритому бою. «Коли б вони чули на власні вуха, як Племінник погрожував запхнути мене назад у підвал, наче оселедця в банку, — міркував я, — вони б зрозуміли, що я виявив не тільки кмітливість, а й відвагу. Але вони цього не чули і вже не можуть почути. Нехай же здогадуються самі. А коли Наташа подумає, що Племінник злякався мене, я не буду з нею сперечатися. На жаль, вона навряд чи може так подумати…»
І хоч я запропонував не оглядатися назад, мені раптом захотілося, щоб вони почули рикання Племінника і зрозуміли, якого противника я переміг!
Усім не терпілося дістатися до телефону, але я запропонував:
— Давайте спустимося на хвилинку!
Спустилися всі, крім Гліба… Він, що намагався першим виконувати мої накази і навіть, подібно до Миронової, наперед угадувати їх, тут наче недочув. Я не став силувати його волю.
Може, він боявся, що я і його теж зажену в підземелля. А може, вважав, що він не має права знущатися з Племінника, який ще недавно був його вірним спільником. Співучасником його злочину! І знову переді мною виникла загадка, яку ще треба було збагнути, розгадати: «Навіщо Гліб дзвонив Племінникові? Навіщо прохав його замкнути нас у підвалі? Навіщо?!»
Ми підійшли до дверей, оббитих іржавим залізом, і я крикнув:
— Ну, як там справи? Який у вас настрій?
Племінник стояв по той бік, біля самих дверей, мов тигр біля металевих ґрат клітки.