Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
— Отже, ідеш сам? Остаточно? — спитав Принц.
Я відчував, що друзі хочуть відтягти важку хвилину. Вони дивилися так, наче прощалися зі мною назавжди. Це було над мої сили. І я зробив рішучий крок: скинув з себе пальто.
— Ти застудишся, — сказала Наташа.
— Що поробиш? Це необхідно.
Вона простягла руки і взяла моє пальто.
«Коли що… нехай це буде пам'яттю про мене», — хотів я сказати. Але не сказав.
— Коли що… ти кричи, — попрохав Принц.
Він запропонував це, керуючись найкращими намірами.
Але я глянув на нього з подивом:
— Кричати? Нізащо!
— Що ж нам робити? Сидіти склавши руки?
— Сховатися за деревами й чекати мого сигналу! Коли я вихилюся з вікна й непомітно махну рукою, знайте: з Племінником покінчено!
— Назавжди? — спитав Покійник.
— Назавжди чи на час — хіба не байдуже? Важливо, що шлях до телефону буде вільний! Я вам непомітно махну…
— Чому непомітно? Ти махни якнайпомітніше. Бо ми не помітимо, — сказав Принц.
— Будь обережний, — тихо попрохав Гліб.
«Треба було раніше думати!» — відповів я про себе. І сміливим, рішучим кроком рушив до дачі, назустріч ризикові, подвигові й невідомості!
А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Дощ став рясніший. Я знав, що друзі, які пильнували кожен мій рух, бачать, як вітер шарпає мою одежу і як постать моя поступово мовби розчиняється в густій запоні дощу…
Я зайшов у дачу. Серце моє калатало так, що я притримав його рукою. І став підніматися «буркотливо-рипучими» сходами, які не рипіли. Кожен крок наближав мене або до тріумфу, або… Та про це я намагався не думати.
Згори знову долинуло бурмотіння:
— Ах, ви все ще пручаєтеся? В такому разі ми вже вас доб'ємо! Ах, ви так?.. Тоді ми вас — бац! — по карку!
Мені здавалося, що ці слова адресовано мені. І я зупинився. Та лиш на мить. А потім, щоб не залишати собі часу на вагання, швидко вибіг сходами нагору. На порозі колишньої Дачникової кімнати я знову на мить затримався: розстебнув куртку, роздер свою стару сорочку на тих самих місцях, де вона була заштопана, потім і її розхристав, щоб було видно моє голе тіло. І штовхнув двері. Племінник, як і раніше, грав сам з собою «в дурня».
Вигляд у мене був такий мокрий і розтерзаний, що Племінник, мені здалося, в першу мить мене не впізнав. Але потім придивився й підняв своє величезне тіло з-за столу.
— Це ти… хло'?
— Я… — відповів я, дихаючи так, щоб він зрозумів, що я майже задихаюся.
— Крізь стіну пройшов?
— Ні… Я дверима. Тими, що перекосилися й відчиняються тільки трохи-трохи. Скинув пальто і проліз. Бачите, сорочку подер. Але проліз. Інші застрягли й повернулись назад. А я просто до вас!
— Чому ж не ушився?
— Мені вам треба сказати… Повідомити!
— Сміливий ти, я бачу, хло'. А коли я тебе назад туди запхну, як оселедця в банку?
— Запхніть! Будь ласка!.. Я сам охоче запхнуся. Але спершу послухайте. Я мушу вас повідомити…
На його маленькому личку знову не вміщувалося нічого, крім усмішки.
— Я б вас випустив. Трохи згодом. — Він захихикав. — Та коли ви самі хвіст піднімаєте, глядіть мені, гаврики! Адже там написано: «Не підходити!» А ти, хло', підійшов? Начхав, виходить? Запхну я тебе назад. І будеш сидіти тихо, наче мати рідна не народила!
— Запхиіть! Будь ласка! Але спершу послухайте!
— Ну що там?.. — Він махнув на мене, наче на комара.
— Ми знайшли там… винятково цікавий запис! На стільниці. Просто на стільниці, зверху! Ви не помітили, бо цей запис зроблений олівцем і вже трохи стерся. Але зате дуже важливий! І адресований вам особисто!
— Мені?
— Вам особисто! Уявляєте?
— Мені особисто?
— Вам! Не вірите? Можете подивитись!
— На столі?
— Просто на круглій стільниці. Якщо вам за якісь папірці музей оголосив подяку, то вже за стіл з написом… Напевне, портрет ваш у музеї почеплять. І всім екскурсантам розповідатимуть!..
— А може, і грошенятами пахне?
— Заплатять! — упевнено сказав я. — По-перше, за стіл: це ж річ, безпосередньо пов'язана з життям письменника. І його творчістю! Потім, він же лише на трьох ніжках… А в музеї знаєте як? Що старіша річ, що більше поламана, то дужче за неї хапаються. Чули, кажуть: «Музейна рідкість»? Це, значить, щось поламане або роздерте. А по-друге, там же напис, адресований вам! Табличку почеплять: «З особистого архіву…» Я такі читав. І портрет… Ваш портрет!
— Ну, ти не мудруй! Не твого розуму справа, хло'. Веди-но мене. Коли правду кажеш, усіх випущу. А коли набрехав, теж випущу… дух з тебе! Второпав?