Новітнє вчення про тлумачення правових актів

§ 20. Судова практика як джерело права

Усталена судова практика поряд із позитивним правом (законодавством) також набуває обов’язкового значення з урахуванням: 1) ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» («суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права»); 2) ст. 360 ЦПК, ст. 11128 ГПК, ст. 2242 КАС, ст. 458 КПК. Із цих статей випливає, що обов’язковість рішень Верховного Суду полягає в обов’язковості того варіанта тлумачення і застосування норм матеріального права, неоднакове застосування яких стало підставою розгляду справи Верховним Судом, який (варіант) сформулював Верховний Суд; 3) сформульованого Європейським Судом з прав людини положення про те, що «закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами» (рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини»). Останнє стосується як усталеної практики судів у конкретних справах, так і роз’яснень вищих судів, у яких виражається усталена практика. Ці роз’яснення називаються рекомендаційними (п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів»), але вони віддзеркалюють усталену судову практику і в силу викладеного вище положення, сформульованого Європейським Судом з прав людини, набувають обов’язкового значення. При цьому, у випадках, передбачених ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», ст. 3607 ЦПК, ст. 11128 ГПК, ст. 2442 КАС, ст. 458 КПК, у судовому рішенні слід зазначати на обов’язковість судової практики, на яку посилається суд. У випадках, коли йдеться про врахування іншої судової практики, в тому числі вираженої в рекомендаційних роз’ясненнях вищих судів, слід акцентувати увагу на тому, що ця практика є усталеною, а тому обов’язковою. Тому посилання на одиничне судове рішення (його мотивувальну частину), хоч би це було рішення Конституційного Суду, було б недостатнім. А посилання на ч. 3 ст. 150 Конституції, яка встановлює обов’язковість рішень Конституційного Суду, як на підставу обов’язковості тлумачення правових норм, наданого Конституційним Судом лише один чи два рази, в таких випадках є помилковим, бо це конституційне положення передбачає обов'язковість резолютивної частини рішення Конституційного Суду, а не того тлумачення, яке дане в мотивувальній частині рішення на його обґрунтування. Слід визнати припустимими відступлення від судової практики, що склалась, у тому числі і від практики Верховного Суду України, від усталеної практики вищих судів, проте тільки у разі невідповідності цієї практики законодавству (стосовно конкретної справи). Слід також визнати право Конституційного Суду і Верховного Суду України відступити від раніше сформульованих ними правових позицій з метою забезпечити наближення судової практики до об’єктивного змісту актів законодавства.