Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
Про суто академічний характер ідеї судової правотворчості свідчать невдалі спроби показати це явище як реально існуюче. Зокрема, С. В. Шевчук наводить два приклади судової правотворчості із практики Конституційного Суду України і один приклад із практики Конституційного Суду ФРН.
Конституційний Суд України, як вважає С. В. Шевчук, у рішенні у справі щодо внесення змін до Конституції України[68] сформулював нове правоположення про обов’язковість для Верховної Ради висновків Конституційного Суду щодо законопроектів про внесення змін до Конституції. «Така норма (правоположення) не містилась у тексті Конституції України, а була сформульована судом у результаті тлумачення»[69]. Перша частина цього твердження відповідає дійсності: такої норм немає. Але ж якщо норми немає, то із засади правової визначеності, що входить до змісту принципу верховенства права випливає, що відповідні відносини регулюються за аналогією. Конституційна норма, яка підлягає застосуванню за аналогією до відносин, про які йдеться, є. Вона встановлена частиною другою ст. 150 Конституції і передбачає обов’язковість рішень Конституційного Суду, що передбачені частинами першою та другою ст. 151 і ст. 159 Конституції. Отже, правовий режим цих висновків слід визначити із застосуванням за аналогією частини другої ст. 150 Конституції.
Інший приклад формулювання Конституційним Судом правоположення шляхом розширеного тлумачення Конституції С. В. Шевчук побачив у висновку Суду про те, що у разі повторного розгляду Верховною Радою пропозицій Президента і внесення при цьому додаткових змін до закону; Президент може знову застосувати право вето. Але і ця правова норма логічно закріплена у ст. 94 Конституції і випливає із її контексту.
Що стосується одного із рішень Конституційного суду ФРН, то С В. Шевчук сам пише про те, що рішення суду загальної юрисдикції, що суперечило Цивільному кодексу, Конституційний суд виправдав «на підставі Основного Закону ФРН»[70].
Л. Д. Бринцев високо оцінив рішення Конституційного Суду, яким визнано, що народний депутат не має права звертатись до судів з вимогами та пропозиціями. С. В. Шевчук і в цьому випадку побачив прояв судової правотворчості. Але ж це рішення Конституційного Суду ґрунтується на формально чітко визначеній правовій нормі, що закріплена у частині другій ст. 126 Конституції: «Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється».
Отже, правоположення, які начебто формулюють суди, — це міраж, який виникає унаслідок того, що фахівці не вміють професійно працювати з нормативними текстами.
Правотворчість в Україні не здійснює навіть Верховний Суд України. Його завдання — не правотворчість, бо він не має повноваження змінювати зміст законодавства чи встановлювати таке значення законодавчих положень, які законодавець ніколи в них не закладав. Що стосується забезпечення однакового застосування одних і тих самих норм матеріального права до подібних правовідносин, то воно забезпечується Верховним Судом не вольовими, а суто інтелектуальними методами. Тому справи у Верховному Суді розглядаються більшістю складу палат, а до здійснення правосуддя залучаються фахівці Науково-консультативної ради при Верховному Суш України. При цьому Верховний Суд застосовує Конституцію, закони і підзаконні акти, а у відповідних випадках прямо застосовує принцип верховенства права, звертається до аналогії закону і права, але нові правові норми ніколи не створює.
68
Рішення Конституційного Суду України у справі щодо внесення змін до Конституції України від 09.06.98 № 8-рп/98 // ОВУ. 1998. — №23. — Ст. 854.
69
Шевчук С. В. Судова правотворчість. Світовий досвід і перспективи в Україні. с. 227.
70
Там же, с. 229.